Тут озвалася асистентка — достатньо гучно, щоб її чули всі присутні:
— Зауважте, що однакових запитань немає ні в кого, єдине покарання за списування — виключення з іспиту. Тому не раджу махлювати.
Я відкинулася на спинку крісла, відчуваючи, як у мені клекоче лють. Безглуздя якесь. Невже для мене підготували окремий тест, навмисне включивши у нього запитання, відповідей на які я не знала?
Поки я сиділа, плавлячись зі злості, декілька людей піднялися і вийшли наперед. Невже вони впоралися так швидко? Один з них — високий, атлетичний темношкірий юнак, з коротеньким кучерявим волоссям і чванькуватою пикою — віддав адміралці свій тест. Навіть зі свого місця я бачила, що той був незаповнений — тільки прізвище вказано вгорі. Відтак хлопець показав їй свій значок — особливий: синьо-золотий. Такими нагороджували учасників Битви за «Альту».
Діти Перших Громадян, подумала я. Усе, що від них вимагалося — це прийти на іспит і підписати свій тест, а далі їх автоматично приймали в академію. Сьогодні таких було шестеро, і кожному з них віддавали вільне місце, яке могло б дістатися іншим, працьовитішим учням.
Одне по одному шістка вийшла з класу, а адміралка поскладала їхні папки на стіл перед аудиторією. Вони могли набрати яку завгодно кількість балів. У принципі я теж.
Мені пригадалися слова Діі: «Ти думала доньку Стрільця допустять до зорельотів СОНу?»
Та я однаково вирішила спробувати свої сили. Спересердя притискаючи олівець до паперу так сильно, що раз за разом ламався гриф, узялася розв’язувати свій дурнуватий тест. Кожне запитання ніби навмисне призначалося, щоб надламати мою волю. Чани для вирощування водоростей. Вентиляція. Водопровід. Це були місця, де мене хотіли бачити.
«Боягузова донька. Їй ще пощастило, що її саму не вкинули в один із чанів.»
Так я писала кілька годин, борючись з емоціями. Злість у мені змагалася з наївним очікуванням. Розчарування — з надією. Але логіка борола всякий оптимізм.
14. Опишіть алгоритм дій, якщо у вас виникла підозра, що хтось зі співробітників міг отруїти чан з водоростями.
Я намагалася не залишати пробілів ніде, проте добра третина моїх відповідей зводилися до: «Не знаю. Спитаю в когось, хто знає краще». Та й відповіді такі давати було страшенно боляче, немовби цим я лише доводила власну некомпетентність.
Але здаватися я не збиралася. Врешті продзвенів дзвінок, позначаючи завершення відведених на іспит п’яти годин. Коли асистентка забрала в мене тест, я осілася, спостерігаючи, як вона йде далі.
Ні.
По закінченню іспиту адміралка Залізнобока повернулася в аудиторію і стала розмовляти з невеликою групою людей в офіційних костюмах — Першими Громадянами і депутатами Національної Асамблеї. Залізнобока мала репутацію суворої, але справедливої жінки.
Я встала і попрямувала до неї, заклавши в кишеню руку, в якій міцно стискала батьків значок. Шанобливо дочекалася, поки учні залишать аудиторію і підуть на святкування, де до них доєднаються ті, хто вже обрав інші кар’єри і весь день до цього шукали вакансії або отримували призначення на вже готові для них посади. Для тих же, хто не склав іспиту, за кілька днів буде окрема церемонія працевлаштування. Проте сьогодні ввечері святкуватимуть усі — майбутні пілоти і прибиральники.
Нарешті Залізнобока поглянула на мене. Я показала їй батьків значок.
— Сер, — промовила я, — як донька учасника Битви за «Альту» я прошу вас про місце в льотній академії.
Вона огледіла мене з ніг до голови, зупиняючи погляд на подертому рукаві, замурзаному лиці й кірці крові на лікті. Взяла значок у мене з рук, і я затамувала подих.
— Ти справді вважаєш, що я прийму значок зрадника? — спитала вона. Серце мені впало у п’яти. — Його навіть не мало бути б у тебе. Він мав би знищитися, коли він розбився. Чи ти вкрала його в когось?
— Сер, — промовила я натягнуто, — значок не міг розбитися разом з ним. Він дав його мені перед останнім вильотом.
Адміралка Залізнобока розвернулася, готуючись піти.
— Сер, — покликала я, — благаю, дайте мені шанс.
Вона завагалася, немовби обмірковуючи мої слова, але тоді зненацька крутнулася і прошепотіла:
— Ти хоч усвідомлюєш, як твоє прийняття вплине на наш імідж? Якщо я прийму тебе, і ти виявишся такою ж боягузкою, як він... Ніщо на всій цій планеті не змусить мене посадити тебе в кабіну. Радій, що тебе хоча б пустили в цю будівлю.
Це був ніби ляпас, від якого я аж зіщулилась. А та жінка — одна з моїх героїв — мовчки розвернулась і продовжила йти.