Перевернулась набік. Оддалік від мене догорали рештки мого «Поко».
Разом з ним горіло моє майбутнє, все життя.
Я пролежала там, доки завершився бій, і крелли відступили. Наді мною, перевіряючи, чи я в нормі, пролетів Йорґен, і я помахала йому рукою.
До того часу як, тихенько опустившись біля мене, прибув евакуаційний корабель, я встигла відстебнутися. Причеплені до крісла, вціліли мої рація і фляга, завдяки яким я змогла викликати допомогу і попити води. Завівши в корабель, санітар всадив мене у крісло й оглянув, поки команда порятунку оглядала мій потрощений винищувач.
Зрештою до мене підійшла жінка з планшетом.
— Ну що? — спроквола спитала я.
— Гравітаційні конденсатори врятували твій хребет від перелому, — сказав санітар. — Ти відбулася легким забоєм. Звичайно, це якщо не приховуєш нічого.
— Я не про себе, — уточнила я, переводячи погляд спочатку на жінку з планшетом, тоді — на свій «Поко».
— Підйомне кільце знищене, — відповіла вона. — Майже нічого не вціліло.
Цього я боялась найбільше. Застібнувши ремені на кріслі, виглянула в ілюмінатор. Ми піднялися в повітря, і згарище від мого зорельота помаліло, а тоді зовсім щезло з виду.
За якийсь час ми приземлились на «Альті». Попри біль у всьому тілі, я самотужки вийшла з корабля і подибала через майданчик. Завбачивши темні фігури край майданчика ще до того, як роздивилася обличчя людей, я знала, що одна з них — адміралка Залізнобока.
Звичайно, вона теж була тут. У неї ж нарешті з’явилася законна причина здихатися мене. Але хіба могла я винуватити її тепер — після того, що сама утнула?
Зупинившись перед нею, я козирнула. Дивно, але, до того як зняти з мене значок, вона відповіла тим же жестом.
Від перевтоми я не плакала. Ще й голова страшенно боліла.
Залізнобока покрутила мій значок у руці.
— Сер? — мовила я.
Вона повернула його мені:
— Кадетко Спенсо Найтшейд, вас виключено з льотної академії. За традицією, курсанта, якого збивають до випуску, включають у резервний список пілотів, яких викликають за наявності вільних кораблів.
Вона була єдина, хто мала повноваження викликати пілотів з резервного списку. Тобто можна було покинути навіть мріяти, що колись це станеться зі мною.
— Ви можете залишити собі значок, — продовжила Залізнобока. — Носіть його з гордістю, але решту казенного майна ви зобов’язані повернути завтра до полудня.
На тому вона розвернулася і пішла геть.
Стиснувши значок вільною рукою, я тримала руку біля скроні, аж доки адміралка не зникла з виду. Це був кінець. Моє життя завершилось.
Із загону «Небовись» випуститься тільки двоє курсантів.
ЧАСТИНА П’ЯТА
ІНТЕРЛЮДІЯ
«З однією проблемою покінчено», — думала Джуді «Залізнобока» Айванс, ідучи від злітного майданчика. Біля неї, тримаючи в руках планшет зі списком справ, дріботів її особистий асистент Рікольфр.
Біля дверей центру управління вона озирнулася. Стрільцева донька, дефектна, стояла, тримаючи салют і тулячи значок до грудей.
Джуді відчула легенький докір сумління, але рішуче ступила всередину. «Я це вже проходила, — подумала вона. — Досі розгребтися не можу». Востаннє, коли вона проігнорувала дефект, їй довелося спостерігати, як один з її бійців збожеволів і напав на власну команду.
Утім, цього разу все обійшлося напрочуд добре. Дівчина отримає належну повагу, яку заслужила своєю пристрастю. У Джуді ж тепер з’явилося більше даних про роботу мозку дефектних. Варто віддати належне і Коббу: якби він не переконав її взяти малу в СОН, така золота нагода навряд чи колись випала б.
До того ж нарешті в неї є вагома законна підстава не пускати Стрільцеву доньку в кабіну винищувача, ще й новачків тепер можна перевіряти на наявність дефекту. Краще й бути не могло, як не крути.
От би й інші проблеми так легко вирішилися. Джуді зупинилася перед входом у невеликий конференц-зал і подивилась на Рікольфра:
— Вони вже там?
— Лідери Вейт, Мендес та Укріт уже чекають, — відповів він.
Цілих три Лідери Національної асамблеї. Зазвичай на розбори після боїв відправляли заступників, однак Джуді вже давненько очікувала, що рано чи пізно до неї прийде і саме керівництво. Значить, треба їм щось дати. Якийсь план.
— Радари підтвердили, що помічений розвідниками об’єкт — справді верф?
Рікольфр передав їй аркуш паперу:
— Вона розташовується за межею досяжності радарів, але ми відправили до неї дослідницький корабель, який оглянув її з відстані. Це справді верф, і науковці налаштовані дуже оптимістично. Якщо це така сама станція, як попередня, з неї можна видобути кількасот підйомних кілець — звісно, за умови, що нам вдасться захистити її від креллів.