— Дзиґо, — промовив Кобб, — я нізащо не подумав би, що ти...
— Кобб, я чула зірки.
Він одразу замовк.
— І бачила очі, — додала я. — Тисячі — ні, більше: мільйони — цяточок білого світла. І всі вони воднораз розплющилися і поглянули на мене. Вони мене бачили.
Кобб пополотнів. Рука на ціпку затремтіла. Ми стояли окремо від решти натовпу на плацдармі.
— У мене є той дефект, — прошепотіла я, — як у батька.
— Ясно...
— До того дня він поводився колись нестабільно? — запитала я. — До того як ні з того ні з сього напав на вас, чи проявляв він якісь ознаки дефекту?
Кобб похитав головою:
— Він бачив і чув дивні речі, але ніякої загрози ми за ним не помічали. Джуді, тобто Залізнобока, завжди казала йому, що навіть коли дефект і не вигадка, йому до снаги опанувати його. Вона його відстоювала, захищала. Ручалася всім, доки...
Вилетів третій загін. Керівництво серйозно налаштувалося здобути ту станцію.
Я підняла очі на мінливі обриси поясу уламків. Зітхнувши, відстібнула від пояса рацію і простягнула Коббу.
Повагавшись, він таки прийняв її. Я бачила тривогу в його погляді, вираз на блідому обличчі, яке не могло приховати, про що він насправді думає. Моє зізнання в тому, що я бачила очі, змінило його думку. Він більше не хотів, щоб я літала. Це було занадто небезпечно.
— Вибач, мала, — проказав він.
— Так буде краще, — відповіла я. — Тепер нікому з нас не доведеться переживати, що я можу вчинити.
Присилувавши себе усміхнутися, я обернулась і попрямувала до столу з напоями. Однак в душі моїй панувало спустошення.
Та, ким я була ще чотири місяці тому, нізащо не прийняла б ніякого «дефекту» як приводу не допускати мене до польотів. Але я змінилася, стала іншою, і сміливість та боягузтво перестали бути для мене, як раніше, простими категоріями.
Я катапультувалася. Мене мало не розчавив біль від утрати друзів. Коли навіть відкинути це божевілля, зі здатністю чути зірки я більше не мала впевненості, що заслужила літати.
Тому правильніше буде піти. Похнюпивши голову, я відійшла від столу, не бажаючи бути серед людей. Однак хтось схопив мене за лікоть:
— І куди це ти зібралася?
Я рвучко підняла голову, готова зацідити в пику... Неддові?
Він зашкірився недоумкуватою усмішкою:
— Здається, я пропустив церемонію. Подумав, що як прийду на кілька хвилин пізніше, то не пропущу нічого важливого: Залізнобока зазвичай патякає нескінченно довго. А де Принда та ФМ? Хочу їх привітати.
— Їх відправили на завдання.
— Сьогодні? — не повірив Недд. — Це якось безглуздо. А я хотів закатати їм вечірку.
Говорив він щиро і був справді засмучений. Позаду нас у небо злетіла четверта група винищувачів. Зітхнувши, Недд узяв мене під руку:
— Ну то хоч з тобою відсвяткуємо.
— Недде, я не випустилась. Катапультувалася і...
— Знаю. Але це означає лише те, що ти не отримаєш догану за те, що втекла з бази на гулянку. — Він потягнув мене за собою. — Гайда. Нас уже зачекалися. У батьків Артуро є доступ до лінії зв’язку. Можна буде послухати бій, повболівати.
Я неохоче зітхнула, але, оскільки останні його слова мене зацікавили, пішла за ним, поки з майданчика, щоб приєднатись до інших, піднімався в повітря вже п’ятий загін.
— Кобб казав, адміралка хоче здобути верф, — пояснила я, поки Артуро відсовував склянки, щоб поставити передавач на наш столик у ресторані. — У нас із Неддом на очах у повітря піднялося п’ять загонів. Схоже, налаштовані вони серйозно.
Решта нашої групи стояла навколо столу. Було добре знову зустрітися з ними, а ще краще — не бачити осуду в їхніх очах. Кіммалін, Недд і Артуро. У темній залі ресторану, крім нас, сиділа ще невелика група підлітків, але вони не були вдягнені у форми — мабуть, діти фермерів і доглядачів саду.
— Викликали геть усіх, — сказав Артуро, тягнучи дріт від передавача до стінки, — навіть резервістів з нижніх печер. Схоже, планується серйозний бій.
— Ага, — погодилася я, зиркаючи на свої напій та чипси, яких ще не торкалася.
— Агов, — кинула Кіммалін, штрикаючи мене під ребро. — Ти що, розкисла?
Я знизала.
— Добре, — мовила вона. — Бо сьогодні якраз такий день, щоб киснути.
— День випуску, — додав Недд, піднімаючи склянку: — За клуб відшитих!
— Ура! — відповіла Кіммалін, піднімаючи свій келих.
— Оце дурники, — буркнув Артуро, налаштовуючи передавач. — А от мене не виключали, я просто випустився раніше.
— Та невже? — перепитав Недд. — Чого ж тоді вас, пане регулярний пілоте, не позвали на це завдання?