Артуро почервонів, і я тільки зараз помітила, що він був без значка. Більшість колишніх курсантів носили свої щодня — з формою чи без.
З приймача полилися звуки, Артуро швидко прикрутив гучність і заходився підкручувати частоту, доки не знайшов канал, на якому лунав рішучий жіночий голос.
— Ось воно, — промовив він. — Моніторинговий канал Асамблеї. Тут подають повний звіт про битву для уряду, а не цензуровану версію, яку транслюють у Вогненній.
Ми розсілися і почали слухати:
— З вильотом загону «Плющ» тепер ми маємо в повітрі одинадцять груп і п’ять розвідувальних трійок. Святі й Полярна Зоря стануть сьогодні свідками славного подвигу Ліги Нескорених.
Недд присвиснув:
— Одинадцять? Невже в нас аж стільки загонів?
— Ну ясно ж, — відказав Артуро. — Недде, ти взагалі хоч колись думаєш, перед тим як говорити?
— Ні! — кинув хлопець, відпиваючи зеленої шипучки.
— Той, хто каже те, що в нього на думці, заслуговує, щоб про нього говорили, — прорекла Кіммалін.
— Як правило в нашому флоті на службі стоїть дванадцять загонів, — пояснив Артуро. — Чотири — на безпосередньому чергуванні, з яких один-два постійно перебувають у повітрі на патрулюванні. Ще чотири — на землі, готові до виклику в будь-який момент. Інші чотири, резервні, — у нижніх підземеллях. У минулому керівництво старалося, щоби кожен загін складався з десяти кораблів, однак сьогодні в нас залишилося одинадцять груп, по сім-вісім винищувачів у кожній.
— На бій із креллами для порятунку старої станції піднялися вісімдесят сім відважних пілотів, — провадила дикторка. — Перемога в битві принесе нам славу і нове обладнання!
Розмовляла вона зовсім, як ті диктори, яких я чула внизу. Голос її був сильний, але монотонний, через що складалося враження, ніби вона читає з аркуша.
— Занадто стерильний звіт, — мовила я. — Можна послухати безпосередні переговори пілотів? Перемкни на них.
Артуро подивився на решту. Недд стенув плечима, а от Кіммалін кивнула, тож Артуро покрутив частоти.
— Взагалі-то слухати це не можна, — сказав він тихо. — Але що нам за це зроблять, викинуть із СОНу?
Після деяких налаштувань ми нарешті знайшли лінію командира об’єднаних загонів. Жоден з приймачів Вогненної не здатен впіймати цієї частоти, однак батьки Артуро були достатньо важливими особами, щоби мати вдома передавач, здатний на таке.
— Вони наступають, — озвався незнайомий голос. — Трясця. Їх повно.
— Дайте нам точніші цифри, — пролунав голос Залізнобокої. — Скільки груп? Яка чисельність?
— Говорить розвідка. — Я упізнала цей голос. Це була Мантія, з якою нам випадало трохи політати. — Ми все розвідаємо, адміралко.
— Всім кораблям, — скомандувала Залізнобока, — залишатися на оборонних позиціях, доки ми не дізнаємося точну чисельність ворога. Кінець зв’язку.
Я підсунулася ближче, вслухаючись у розмову й уявляючи собі бій. Один з розвідників описав падучу станцію — гігантська старовинна конструкція зі сталі, з величезними дірами у стінах, що вели у плетиво плутаних коридорів усередині.
Надійшов звіт про чисельність ворога. Перша хвиля атаки налічувала п’ятдесят кораблів, однак за ними йшло ще стільки ж. Крелли розуміли важливість цього бою, тому й відправили таку велику групу. Рішучість їхня не поступалася нашій.
— Сто винищувачів, — шепнув Недд. — Оце так навала...
Промовив він це з враженим виразом на обличчі. Либонь, пригадав наш божевільний політ углиб старої станції.
— Ясно, отже, вони налаштовані серйозно, — сказала Залізнобока. — «Бистрина», «Валькірія», «Вольфрам» і «Кошмар», надавайте вогневу підтримку. Внутрішні групи, ваше завдання — не допустити креллів до верфі, щоб вони не здетонували на ній бомбу.
Командири груп надали свої підтвердження. Я заплющила очі й уявила собі рій кораблів, спалахи променевих гармат. Поле бою було відносно чисте, й, окрім величезної корабельні, інших уламків на ньому майже не було.
Пальці мої забігали, виконуючи рухи, які я проробляла б за штурвалом винищувача. Я відчула все: гуркіт кабіни, свист вітру за вікном, гудіння прискорювача... Святі, зорі, невже я все це пропущу?
— Ми засікли бомбардувальник, — гукнув командир. — Маю підтвердження від трьох кораблів.
— Розвідники також підтверджують, — озвалася Мантія. — Ми його бачимо. Центр, бомбардувальник рухається до станції. На ньому смертоносна бомба.
— Відженіть його! — наказала Залізнобока. — Наше найголовніше завдання — захистити верф.
— Так, сер, — відповів командир. — Прийнято. Нам продовжувати відтісняти, якщо доведеться гнати його вбік «Альти»?