Я схопила її за рукав, асистентки стиха зойкнули, але я не відпускала.
— Ви не віддали мені значка — сказала я. — Це — власність пілотів та їхніх родичів. Традиція...
— Родичам належать значки справжніх пілотів, а не боягузів, — відрізала вона і різко висмикнула руку з моєї хватки.
Я була ладна накинутися на неї. Заледве стримувала себе. Все моє нутро палало вогнем, а обличчя похолонуло. Однак не встигла я щось вдіяти, як ззаду мене схопили чиїсь руки.
— Дзиґо, — почувся Ріків голос. — Спенсо! Що ти робиш?
— Вона вкрала його. Вона забрала батьків...
Я вирвалася з його рук і кинулася навздогін адміралці, але Рік спіймав і міцно скрутив мене.
— Спенсо, ходімо краще на вечірку, — промовив він. — Там і поговоримо про все. Як гадаєш, скільки балів ти набрала? Бо я... Я думаю, що напартачив. Спенсо?
Я знову вирвалася з його рук і, раптово відчувши кволість, від якої мало не падала з ніг, посунула до парти.
— Дзиґо? — запитав він.
— Ріку, йди на вечірку, — прошепотіла я.
— Але ж...
— Облиш мене. Будь ласка. Просто... дай мені побути на самоті.
Рік ніколи не знав, що робити зі мною, коли на мене находило таке. Постоявши ще трохи наді мною, він нарешті пішов.
А я залишилася сама.
6
Спливло кілька годин.
Гнів, що клекотів у мені киплячою магмою, встиг охолонути. Я не відчувала зовсім нічого.
З іншого кінця будівлі долинали звуки вечірки.
Я почувалася сплюндрованою, дурною та найбільше... спустошеною. Чому я не ламала олівців й не перевертала парт? Чого не лементувала про помсту своїм ворогам, їхнім дітям, а тоді — онукам? Чому не поводилася, як Спенса?
Замість того я сиділа і тупо дивилася перед собою. Почав затихати гамір вечірки. В аудиторію зазирнула асистентка:
— Тобі варто було б піти.
Я не ворухнулася.
— Ти точно не хочеш піти?
Звідси мене витягнуть хіба силою. Я вже жваво уявила собі, як героїчно — як справжня нескорена — чинитиму опір, але асистентка не збиралася мене витягувати. Просто вимкнула світло і залишила мене саму в темряві, яку освічувало лише тьмяне жовтогаряче світіння протипожежної сигналізації.
Зрештою я встала і підійшла до столу, на якому Залізнобока — ймовірно, випадково — залишила тести, які здали їй діти Перших Громадян. Проглянула весь стос: усюди — саме ім’я вгорі й жодної відповіді на запитання.
Узяла тест, який здали першим. Зверху було виведене ім’я: Йорґен Вейт. Далі йшло запитання:
1. Назвіть головні чотири битви, які забезпечили незалежність Підземель Нескорених як першого державного утворення на Детриті.
Запитання підступне, бо тут легко випустити Бій при Унікарні, про який нині згадують нечасто. Але саме тоді СОН застосували винищувачі другого покоління, таємно розроблені у Вогненній. Я повернулася за свою парту і відповіла на запитання.
Відтак перейшла до наступного, далі — до іншого. Усі запитання були чудові й потребували від учнів дечого більшого, аніж банального переліку дат і фактів. Були серед них і математичні задачки на обрахунок швидкості ведення бою. Проте більшість запитань стосувалася стратегії або ж вимагала висловити власну думку і особистий вибір. На двох я забуксувала, вирішуючи, чи писати те, що очікували побачити екзаменатори, чи все-таки правильну відповідь.
В обох випадках обрала друге. Та й далебі, яка різниця?
Закінчуючи, почула голоси в коридорі. Судячи з розмови, це були прибиральники.
Раптом я відчула себе дурепою. Може, закричати, і хай котрийсь із них витягне мене з аудиторії за волосся? Я знаю, як це — коли тебе б’ють. Кожну бійку не виграєш, тому немає нічого ганебного в тому, коли ти в меншості. Перегорнула сторінку й зашкрябала далі олівцем, сидячи в темряві й пишучи при світлі вогника сигналізації.
Почала малювати W-пoдiбний винищувач, на зворотному боці аркуша, аж тут мені сяйнула божевільна думка. На початку свого існування СОН не були офіційною армією, а складалися з групи мрійників, одержимих власними божевільними ідеями: запустити апарат, збудувати винищувачі за кресленнями, які вціліли після аварійної посадки на цій планеті.
Вони збудували власні кораблі.
Відчинилися двері, і з коридору в аудиторію полилося світло. Я почула, як біля дверей ставлять відро і двоє людей нарікають на розлиті напої в залі.
— Вже йду, — гукнула я, домальовуючи корабля і не припиняючи думати, гадати, мріяти.
— Мала, а ти чого досі тут? — запитав прибиральник. — Не хочеться танцювати?