Навівши свого «Поко» просто на бомбардувальник, я додала прискорення.
— Кадетко? — озвалася Залізнобока. — Що ви робите?
— Я залишилася без зброї, — прошипіла я крізь зчеплені зуби. — Іду на таран.
— Вас зрозуміла, — прошепотіла Залізнобока. — Хай змилуються над вами Святі.
— Що? — почувся на лінії Йорґенів голос. — Що? На таран? Дзиґо!
Я неслася на ворожий бомбардувальник.
— Так, — шепнула я. — Звитяга буде моя.
Крізь колону ворожого вогню я неслася просто на бомбардувальник, аж тут нарешті мій бідолашний побитий корабель не витримав. Підйомне кільце вимкнулося. Я зайшла у неконтрольоване падіння і пролетіла нижче бомбардувальника. Без підйомного кільця, тримаючись на самому вітрі, мій корабель скажено закрутився, і все навкруги зникло за круговертю диму і полум’я.
51
У такі моменти думок не мало б бути. Усе повинно було б відбуватися блискавично.
Моя рука інстинктивно потягнулася до важеля катапульти між ногами. Мій зореліт неконтрольовано падав, система контролю висоти здохла. Я знала, що розіб’юся.
Я завмерла.
Наші кораблі були далеко. Якщо я не зупиню креллів, вони знищать Вогненну.
Якщо розіб’юся, це буде кінець усьому.
Я поклала одну руку на штурвал, а іншою вимкнула атмосферні ковші, пустивши винищувач планувати на вітрі. Відтак натиснула на штурвал, запускаючи прискорення на повну.
У давнину так кораблі й літали. Я згадала, що набрати висоту можна завдяки швидкості.
Мій «Поко» скажено трусило, але я поклала руку на сферу керування і спробувала вийти зі штопора.
Давай, давай!
Я відчула, що мені це вдається. Відчула, як повернулися закрилки, а перевантаження трохи послабилось: корабель почав вирівнюватися. Я зможу. Я...
Мій зореліт черкнув землю.
Одразу ввімкнулися гравітаційні конденсатори, захищаючи мене від удару. Однак я не спромоглася вчасно відновити контроль і підняти корабель на достатню висоту.
Винищувач знову впав на землю, і від другого удару мене рвучко сіпнуло, забивши подих. Гримлячи кабіною, мій бідолашний «Поко» ковзав по курній землі. Скло двигтіло, я кричала. Вдіяти нічого не могла, тому все, що мені залишилося — сподіватися, що конденсатори встигнуть перезарядитися перед...
БАБАХ!
У шаленому скреготі металу «Поко» зупинився.
Оглушена, я висіла на ременях, а все навколо мене крутилося. Глибоко дихаючи, я простогнала.
Потроху розвиднилося в очах. Я струснула головою, перевернулася набік і оглянула потрощене скло кабіни. Корабля мого більше не було. Я врізалася в гору, а поки котилася по землі, винищувачу відірвало крила і шмат фюзеляжу. Усе, що від нього залишилося — труба з прикріпленим до неї кріслом. Вимкнулися навіть індикатори на панелі приладів.
Я провалила завдання.
— Корабель збили, — пролунав у мене в шоломі жіночий голос. — Бомбардувальник продовжує рух. — Голос той звучав пригнічено. — Він зайшов у смертельну зону.
— Говорить «Небовись» п’ять, — озвався голос Артуро, — позивний «Амфі». Зі мною «Небовись» два і шість.
— Пілоти, ви летите на приватних кораблях? — запитала Залізнобока.
— Щось типу того, — відповів він. — Сподіваюся, ви зможете пояснити це моїм батькам.
— Дзиґо, — покликав мене хтось із центру, — який ваш статус? Ми бачили, падіння було контрольоване. Ваш корабель функціонує?
— Ні, — хрипко відказала я.
— Дзиґо? — перепитала Кіммалін. — Що ти накоїла?
— Як бачиш, нічого толкового, — розчаровано простогнала я, намагаючись відстібнути бісові ремені, які заклинило.
— Дзиґо, — промовили з центру, — евакуюйтеся. На вас летить креллівський винищувач.
Креллівський винищувач? Я задерла голову і визирнула з розбитої кабіни. Перевірити уламки мого «Поко» небом до мене нісся чорний корабель — один зі супроводу бомбардувальника. Він явно не хотів мого повернення в повітря, де я могла б завдати їм удару ззаду.
Чорний винищувач летів низько, загрозливо. Дивлячись на нього, я розуміла, що в мене немає жодного шансу. Він ішов за мною. Я це знала.
— Дзиґо? — погукала диспетчерка. — Вам вдалося вибратися?
— Ні, — шепнула я. — Ремені заклинило.
— Іду! — гукнула Кіммалін.
— Забороняю! — мовила Залізнобока. — Вам трьом наказано зосередити сили на бомбардувальнику. Ви однаково до неї не встигнете.
— Говорить «Бистрина» вісім, — проказав Йорґен на лінії. — Дзиґо, я йду! Орієнтовний час прибуття: шість хвилин!
Чорний корабель відкрив вогонь.
У той самий момент над головою в мене промайнула темна тінь. Впавши на схил гори, вона облетіла її, здіймаючи навколо мене куряву. Ворожий постріл влучив у щит новоприбулого корабля.