Що?
Це був великий винищувач із гострими W-пoдiбними крилами.
— Говорить Гончак, — промовив хрипкий голос. — Тримайся, мала.
Це був Кобб. За штурвалом М-Бота!
Шугнувши в бік чорного корабля, Кобб випустив гарпун і вправно його підчепив. М-Бот мав набагато більшу масу, тому притягнув чорного крелла з легкістю, з якою господар притягує пса до себе за повідець, після чого виконав чітко прорахований маневр, яким запустив ворожий винищувач по божевільній траєкторії й торохнув ним об землю.
— Кобб? — перепитала я. — Кобб?!
— Якщо не помиляюся, кадетко, я наказував тобі катапультуватися в подібних ситуаціях, — сказав він по радіо.
— Кобб? Як? Що?
Зависнувши збоку від мого корабля — хоча швидше, його уламків, — М-Бот акуратно приземлився. Доклавши ще трохи зусиль, я нарешті звільнилася від ременів. Спотикаючись, вилізла з кабіни і побігла до нього. Скочила на камінь і видерлася на крило М-Бота, як робила це безліч разів до того. У відкритій кабіні сидів Кобб, на підлокітнику біля нього лежав передавач, який я йому повернула. Той, що...
— Вітаю! — кинув зичливо М-Бот. — Ви мало не загинули, тому гадаю, треба сказати вам щось, щоб відволікти від серйозних, самовбивчих думок про вашу смертність! У вас бридкі чоботи.
Я істерично зареготала.
— Я сказав, що вони бридкі, бо не хочу здатися передбачуваним, — мовив М-Бот. — Насправді ж мені ваші чоботи подобаються. Прошу не вважати мене брехуном.
Кобба всього аж трусило. Руки його дрижали, а скляні очі дивилися просто перед собою.
— Кобб, ви сіли за штурвал. Ви полетіли! — сказала я.
— Божевілля якесь, — врешті промовив він, виходячи з заціпеніння і повертаючи голову до мене. — Допоможи.
Він відстібнувся, і я допомогла йому вилізти. Трясця. Вигляд мав він геть кепський. Перший політ за стільки років добряче вдарив по ньому.
Він зіскочив з крила:
— Віджени бомбардувальник подалі. Не дай йому знищити мене, бо я ще не випив післяобідньої кави.
— Кобб, — промовила я, нахиляючись ближче і оглядаючи його, — я... я чула креллів у себе в голові. Вони якось проникають у мої думки.
Він взяв і стиснув мою руку:
— Усе одно лети.
— Але що, коли я вчиню, як він? Раптом я нападу на своїх?
— Не нападете, — вклинився М-Бот.
— Звідки ти знаєш?
— Бо у вас є вибір, — відказав він, — як у кожного з нас.
Я зиркнула на Кобба, але він тільки знизав:
— Кадетко, а що нам тепер втрачати?
Скрипнувши зубами, я заскочила в знайому кабіну М-Бота, натягнула шолом, пристебнулася і завела двигун.
— Це я його викликав, — самовдоволено промовив М-Бот.
— Як? — не зрозуміла я. — Ти ж вимкнувся.
— Не повністю, — відповів робот. — Я думав. Багато і довго. А тоді почув, як ви мене кличете і просите про допомогу. Ну і... написав нову програму.
— Не розумію.
— Це дуже проста програма, — пояснив він. — Непомітно для мене вона відредагувала записи в базі даних і замінила там одне ім’я на інше. Ви ж знаєте, що я зобов’язаний виконувати накази свого пілота.
З динаміків почувся голос. Мій.
«Благаю, — промовив він. — Ти мені потрібен».
— Тож я обрав собі нового пілота, — підсумував робот.
Кобб відійшов від корабля. Я поклала руки на управління, глибоко вдихнула і відчула...
Спокій.
Так, саме спокій. Це нагадало мені про те, з яким спокоєм я ішла в бій у свій найперший день в академії. Тоді мене глибоко вразила відсутність усякого страху.
Щоправда, то давалися взнаки брак досвіду і дурна бравада. Я відчула себе справжньою льотчицею, думала, що все мені до снаги. Цього ж разу спокій був вельми подібний, проте водночас — кардинально інший. Він диктувався досвідом і розумінням. Піднімаючись у повітря, я відчула, як у мені накопичується нова впевненість, що проростала не з героїчних легенд і хвалькуватості. Це було тверде переконання.
Коли мене збили першого разу, я катапультувалася, бо не було сенсу гинути разом з кораблем. Проте коли навіть найменший шанс на порятунок зорельота був справою життя та смерті, я залишилася в кабіні, продовжуючи спроби підняти його в повітря.
Це була впевненість досвідченого пілота. Більше ніхто й ніколи не переконає мене, що я — боягузка. Мені було байдуже, що скажуть або подумають інші.
Я знала, хто я така.
— Ви готові? — запитав М-Бот.
— Уперше в житті я готова по-справжньому. Покажи мені, як швидко ти вмієш літати. А, ну і вимкни стелс-систему.