— Що? — сам не повірив М-Бот. — Дзиґо! Активуйте...
Самою силою думки я зробила дещо.
Ми зникли, залишаючи у вогненній кулі, що розросталася цвітом полум’я та руйнації, дірку в формі зорельота.
54
Водну коротку мить між ударами серця я побувала в місці, де панувала цілковита темрява. Навіть не темрява, а швидше — небуття. У цьому місці матерія не існувала і не могла.
Тієї короткої миті між ударами серця я припинила існувати, однак продовжувала відчувати. Навколо мене засвітилося поле білого світла, що надходило від мільярда зірок. Немовби очі, що розплющилися всі водночас, вони засіяли скрізь довкола.
То були якісь прадавні сутності. У ту коротку мить між ударами серця вони ожили і не просто бачили, а й знали мене.
Я спробувала втекти з того місця, яке не було ніяким місцем, і відчула, як раптово сіпнулася на ременях, мовби мене фізично закинули назад у кабіну. Заливаючись потом, я задихалася і відчувала, як шалено гупає моє серце.
Мій корабель висів рівно на місці, на панелі приладів блимали лампочки.
— Цитонічний гіперприскорювач деактивовано, — сказав М-Бот.
— Що, — промовила я, відсапуючись, — що то було?
— Не знаю! — відповів він. — Але, за моїми приладами, ми зараз — розраховую — за сто кілометрів від епіцентру вибуху. Ого. За моїм системним годинником, розбіжностей між нашим і зоряним часом немає, тому ми подолали таку відстань за одну мить, при тому майже не витративши часу — тобто рухаючись швидше від швидкості світла.
Я відкинулася на спинку крісла:
— Зв’яжися з «Альтою». З ними все гаразд?
Ввімкнувся канал зв’язку, і я почула шалені вигуки і крики. Тільки через секунду до мене дійшло, що то крики радості, а не жаху.
— База «Альта», — промовив М-Бот. — Говорить «Небовись» одинадцять. Можете починати дякувати за порятунок вас від повного знищення.
— Дякуємо! — загукали голоси. — Дякуємо!
— Найкращим дарунком будуть гриби, — продовжив М-Бот, — стільки різних видів, скільки зможете знайти.
— Ти серйозно? — кинула я, стягуючи шолом, щоб витерти піт із чола. — Тобі ще хочеться грибів?
— Цю частину своєї програми я не стирав, — мовив він. — Мені це подобається. Це дає мені змогу колекціонувати хоч щось — як ви, люди, накопичуєте безглузді предмети, що становлять для вас сентиментальну або тематичну цінність.
Я усміхнулася, хоч і не могла позбутися відчуття, що за мною досі стежать ті очі. Ті... істоти знали, що я зробила, і це їм не сподобалося. Напевно, неспроста М-Ботова здатність рухатися швидше од швидкості світла була так довго неактивна.
Ясна річ, її застосування порушило питання: чи можна це якось повторити? Ба казала, що її мама була двигуном крейсера «Нескорений», що саме завдяки їй він рухався.
«Треба не боятися іскри всередині себе, а вчитися її контролювати».
Я підняла голову і подивилася в небо.
І там помітила пролам. Шари уламків розмістилися так, що мені відкрилися зорі. Зовсім як... у той день, коли я востаннє бачила батька. Коли вперше побувала на поверхні.
Це не міг бути звичайний збіг.
— Спенсо, — покликав мене М-Бот, — з вами хоче поговорити адміралка. Надіньте шолом.
Не відриваючи погляду від ущелини в поясі уламків, я наділа шолом на голову. Переді мною був справжній вихід у нескінченність. То мені здалося, чи я... чи я правда почула, як звідти лине голос? Невже хтось там кличе мене?
— Спенсо, — почувся голос адміралки, — як ти врятувалася від вибуху?
— Сама не знаю, — зізналася я.
— Думаю, я заборгувала тобі вибачення за батька.
— Ви щойно дивом врятувалися від страшного вибуху, але досі можете думати про старі образи? — перепитала я.
Адміралка затихла.
Так. Я... Я точно чула зорі.
«Іди до нас».
— Спенсо, — озвалася врешті Залізнобока, — тобі треба знати дещо про нього. Про той день. Ми приховували від тебе правду, але заради твого ж блага.
— Я знаю, — сказала я, натискаючи на кнопки, які опустили підйомне кільце мого корабля, направивши його донизу. Мій зореліт повернувся носом угору. Спрямувався в небовись.
— Повертайся на базу, — промовила адміралка. — Проведемо церемонію нагородження і влаштуємо святкування.
— Повернуся. Але пізніше.
«У них тверді як камінь голови і скам’янілі серця.»
— Спенсо, у тебе є дефект. Я тебе прошу, повертайся на базу. Щомиті в небі ти наражаєш на небезпеку себе та інших.
«Завжди прагни в небовись...»
— У мене корабель без гармат, — байдуже відказала я. — Якщо я там збожеволію, ви зможете мене збити.