— Дзиґо, — з болем у голосі змолилася Залізнобока, — не роби цього.
«...до чогось величнішого».
— До зустрічі, адміралко, — мовила я і обірвала зв’язок.
Відтак натиснула на прискорення і помчала у височину.
«Прагни до зірок.»
55
Я знала, що це дурна витівка.
Адміралка слушно казала. Слід було повертатися на базу.
Але я не могла. Не лише тому, що не мала сили противитися поклику зірок. І не лише через те, що сталося в тому місці між двома ударами серця.
Мною не керувала ніяка вища сила. Принаймні сама я того не відчувала. Просто мені треба було знати все, уздріти на власні очі.
Я мусила побачити те, що явилося батькові.
Ми неслися все вище і вище, туди, де атмосфера була зовсім ріденька і виднівся вигин планети. Далі — ще вище, до самої прогалини в поясі уламків.
Так близько до нього я ще не піднімалася, і мене вразило, наскільки майстерно там все було влаштовано. Ми називали його поясом уламків, проте це були ніякі не уламки. Цей пояс мав власну чітку структуру. Кожна його деталь мала своє призначення.
Одні велетенські платформи забезпечували поверхню планети світлом. Інші нагадували верфі. Усі разом вони утворювали чітку послідовність шарів, що огортали наш світ, і тієї миті вишикувались таким чином, щоб утворити вікно в космос.
Я влетіла в те вікно. Взяла б трохи вбік, і мене збили б захисні гармати, про які розповідав нам Кобб. Однак тут, в імпровізованому коридорі, я перебувала у безпеці.
Проминувши перший шар уламків, М-Бот оголосив, що ми вийшли у відкритий космос, наголосивши однак, що межа атмосфери не є чіткою лінією і що екзосфера не уривається різко, а поступово тоншає.
Мені перехопило подих від захвату, коли ми проминали велетенські платформи, на яких помістилася б тисяча «Альт». Їхню поверхню вкривали мовчазні темні споруди. Їх тут було мільйони.
Колись тут жили люди, подумала я.
Ми проминули вже сім шарів і неслися на небаченій швидкості — маґ-55, — яка, однак, через відсутність опору повітря зовсім не відчувалася. У космосі швидкість відносна.
Відвернувшись від платформ, я подивилася в кінець коридору. Там рівно світили спокійні вогники.
— Спенсо, — промовив М-Бот, — я фіксую радіосигнали. Одна з тих цяток — не зірка.
Ми проминули ще один шар уламків, і я подалася вперед. Так, одна з цяток попереду була набагато ближче, ніж зорі. Невже то — корабель? Ні, космічна станція у формі дзиґи з лампами уздовж борту.
Навколо неї рухалися менші цятки. Кораблі. Я підкоригувала курс у напрямку станції. Під нами за своєю орбітою зсунувся шар уламків, закривши мені вид на дедалі менші обриси Детриту внизу. Чи зможу, чи наважусь я повернутися туди?
Голоси зірок погучнішали. Ця розмова передавалася не по радіо і відбувалася без жодних слів. Цей поклик зірок... він був... системою комунікації креллів. Через те місце між ударами серця вони спілкувалися, миттєво відправляли одне одному повідомлення. Якимось чином через той простір розумні машини обмінювалися інформацією.
Для цього необхідно було мати доступ до тієї безвісті, небуття.
Ми наблизилися до станції.
— Хіба вони не знають, що це небезпечно? — прошепотіла я. — Невже їм невідомо, що у тому небутті щось живе? Хіба вони не знають про очі?
Напевно, саме тому ми й користуємося радіозв’язком, подумала я. Через це наші пращури відмовилися від цієї потужної технології зв’язку. Вони боялися того, що живе в тому небутті.
— Я не зовсім розумію, про що ви говорите, — сказав М-Бот. — Хоча на додачу до надсвітлової системи комунікації крелли справді використовують досвітлову. Таку я можу зламати й прослухати. Працюю над перекладом.
Підлетівши до кораблів, які враз повернулися в мій бік, я сповільнила М-Бота. Квадратні з великими ілюмінаторами спереду, ці апарати зовсім не були схожі на винищувачі.
Водночас щось завдало мені неначе фізичного удару. Воно пролізло в мій мозок і затьмарило зір. Я закричала, вигнувши спину.
— Спенсо! — стривожився М-Бот. — Що таке? Що відбувається?
Неспроможна ні на що, крім стогону, я відчувала пекучий біль... І враження. Вони надсилали мені видіння. Вони... Вони намагалися... приховати від мене те, що я бачила...
— Запускаю систему маскування! — оголосив М-Бот. — Спенсо, я вловлюю незвичайні сигнали. Спенсо?
Голоси затихли. Біль вгамувався. Я протяжно зітхнула від полегшення.
— Тільки не вмирайте, домовились? — продовжив М-Бот. — Бо якщо ви помрете, мені доведеться взяти собі за нового пілота Роджа. Це буде найлогічніший вибір, хоча цього не хочу ні я, ні він.