Політ сюди був справжнім божевіллям. Навіть я це розуміла. Проте після чергового шару уламків крелли покинули переслідування, і я нарешті зрозуміла, що таки повернуся на планету.
— Тобі вдалося щось розвідати? — спитала я. — Дістав якусь інформацію з їхніх комп’ютерів?
— Почавши з ядра даних про роботу станції, я просувався до зовнішніх шарів, — відповів він. — Накопав небагато, але... О-о-о... Це вам сподобається.
— Що? — запитала я, додаючи прискорення. — Що ти знайшов?
— Відповіді.
ЕПІЛОГ
За дві години, закутана в ковдру, я сиділа в командному центрі СОНу. Мені виділили крісло самої адміралки Залізнобокої, в яке я залізла з ногами.
Від самого того моменту в небутті мені було страшенно холодно. Я не могла позбутися того відчуття, і навіть ковдра не допомагала. І хоч випила цілу тону знеболювальних, голова мені досі розколювалася.
Навколо мене товпилася група найважливіших персон: керівники Національної асамблеї, молодші адмірали, командири загонів. З кожною секундою мені ставало зрозуміліше, що вони більше не бояться, що я можу на них напасти, хоча коли тільки повернулася з космосу, на мене дивилися з обачністю.
Відчинилися двері, й у командний центр нарешті пришкандибав Кобб. Я наполягла дочекатися, коли його забере евакуаційний корабель і він вип’є свою післяобідню чашку кави.
— Ну що ж, — промовила Залізнобока, складаючи руки на грудях. — Капітан Кобб прийшов. Можемо починати?
Я підняла палець. Може, це й було не зовсім гарно з мого боку, але змусити Залізнобоку чекати було до біса приємно. До того ж бути присутнім тут заслужив ще дехто.
Поки ми чекали, я взяла свою рацію:
— М-Боте, у тебе все добре?
— Я намагаюся не ображатися на те, як дивляться на мене тутешні інженери, — відказав він. — Схоже, їм так і кортить роздерти мене на частини. На щастя, поки що ніхто не намагався цього зробити.
— Цей корабель належить... — почала була Залізнобока.
— Цей корабель, — перебила її я, — самознищиться за найменшої спроби зламати його систему. СОН отримають його технології, але лише на наших умовах.
З не меншим задоволенням спостерігала я, як вона розчервонілася на такі мої слова, та заперечувати не стала.
Нарешті відчинилися двері, й до центру зайшов Йорґен. Він широко усміхався, і я подумала, що яким приємним не був би, цей вираз страшенно йому не пасує. Насуплений, серйозний, він мав куди природніший вигляд.
Щоправда, чекали ми зовсім не на нього, а на довготелесого юнака, за яким його й відправили. Ступаючи всередину, Рік либився, як той бовдур, а коли адміралка та командири розступилися перед ним і віддали честь — то й зовсім знітився. Залізнобока хоч і сердилася, що ми з Ріком одразу не передали корабель командуванню, більшість командирів погодилися, що, працюючи з божевільним роботом, який всякчас погрожував самознищитися, Рік напрочуд майстерно зумів передати його технології СОНу.
— Тепер нарешті можемо починати? — спиталася Залізнобока.
— Крелли — не ті, за кого ми їх маємо, — почала я. — Моєму кораблю вдалося завантажити деякі їхні дані й дізнатися, що було до того, як наші предки потрапили на Детрит. А була війна. Велика міжгалактична війна людей проти інопланетян.
— Тобто креллів, — поправила Залізнобока.
— На початку не було ніяких креллів, — сказала я. — Були тільки ми проти цілої галактики. Людство програло ту війну. Переможцями з неї вийшла коаліція інопланетян, які, наскільки зрозуміли ми з М-Ботом, вважали людство занадто грубим, нецивілізованим і агресивним, щоби приймати його в міжгалактичну спільноту. Вони вимагали всім людським флотам, включно з незалежними, здатися під їхню владу, однак наші пращури з «Нескореного» та його невеликого флоту не вважали себе винними. Вони не брали участі в тій війні. Отримавши від них відмову капітулювати, галактична коаліція відправила схопити їх свій бойовий загін. Оце вже й були крелли.
Я заплющила очі:
— Вони загнали нас у кут. А після конфлікту на борту «Нескореного» моя прабабуся привела нас сюди, на Детрит. Ми й раніше знали про цю планету, яку мешканці покинули за кілька століть до нашого прибуття. Крелли гнали нас аж сюди, а коли ми розбилися тут — облаштували станцію на орбіті, щоб наглядати за нами. Вони — не вбивці, а тюремні наглядачі. Призначення цього загону — не випускати людей з планети, оскільки деякі з тих інопланетян переконані, що як дозволити нам повернутися в космос, ми спробуємо захопити цілу галактику. Смертоносні бомби призначені знищувати нашу цивілізацію, якщо ми спробуємо покинути Детрит. Проте більшість разів вони атакували не для того, щоб знищити нас. Їхні закони забороняють їм повністю стирати цілі види. Тому цю планету вони розглядають, як... заповідник для людей, а винищувачі насилають, щоб ми відволікалися на бій і не мали часу на винайдення способу втекти. І хоч їхні винищувачі мали завдання зменшувати наш флот, їм дозволено використовувати проти нас обмежені сили, щоб ненароком не винищити всіх.