— Щось настрою нема веселитися.
Він усміхнувся:
— Завалила іспит?
— Зрозуміла, що це безглуздо, — відповіла я, повертаючи до нього голову. Від чоловіка було видно лише темний силует у дверях. — А вам колись... — почала я. — Вам ніколи не здавалося, ніби вас примусили займатися тим, що ви робите?
— Ні. А от я себе сам інколи змушую до праці.
Я зітхнула. Мама, напевно, вже з глузду з’їхала, переживаючи за мене. Тож я підвелася і попрямувала до стіни, де асистентка поставила мій рюкзак.
— І нащо воно тобі здалося? — спитався прибиральник.
То мені почулося чи його голос був мені знайомий?
— Робота пілота небезпечна. Багато з них гине, — продовжив він.
— Менше як п’ятдесят відсотків збивають у перші п’ять років служби, — відказала я. — Та й то гинуть з них далеко не всі. Одні катапультуються. Інші хоч і падають, але виживають.
— Так, я знаю.
Я заклякла, тоді примружилась і ще раз поглянула на темну фігуру. Обличчя не бачила, але на грудях у чоловіка щось зблиснуло. Медаль? Значок пілота? Придивившись пильніше, розгледіла обриси піджака і штанів парадної форми СОНу.
Це був не прибиральник. Ті двоє так і залишилися в коридорі — травили анекдоти. Я миттю виструнчилась. Чоловік повагом підійшов до моєї парти, і при світлі сигналізації я побачила, що він уже в літах — років десь п’ятдесяти, — з цупкими білими вусами. Ступав він, помітно накульгуючи. Узяв зі столу тест, що я заповнила, і погортав.
— То чому? — спитав він урешті. — Чому тобі так цього хочеться? Це найважливіше запитання, але його в тест не включають. Чому ти хочеш літати?
«Щоб самоствердитися і відбілити батькове ім’я», — хотілося випалити мені, але це була не єдина причина. Було тут ще щось: батько інколи повторював це, воно було заховане так глибоко в мені, що його нерідко заступали думки про помсту і відплату.
— Бо так можна побачити небо, — прошепотіла я.
Чоловік усміхнувся.
— Ми звемося нескореними, — промовив він. — І це — найбільший ідеал нашого народу: небажання змиритися. Одначе Залізнобока не дуже любить, коли їй не коряться.
Похитавши головою, він поклав мій тест на місце, а на нього — ще щось. Відтак повернувся і пошкандибав геть.
— Заждіть, — покликала я. — Хто ви?
Він зупинився у дверях, і світло з коридору чіткіше підкреслило його обличчя. Ті вуса і очі робили його таким... старим.
— Я знав твого батька.
Стоп. Мені знайомий цей голос.
— Гончак? — перепитала я. — Це ви. Ви з ним були напарниками!
— Це було в іншому житті, — відповів він. — Післязавтра, сьома ранку, корпус Д, аудиторія В-14. Покажи значок, і тебе впустять.
Значок? Я повернулася до парти і знайшла — на своєму тесті — кадетський значок. Міцно затиснула його в руці.
— Але Залізнобока казала, що нізащо не пустить мене в кабіну.
— Залиш її мені. Це мій курс, і останнє слово там за мною. Навіть вона не має там влади наді мною — занадто велике цабе для таких дрібниць.
— Занадто велике цабе, щоб командувати?
— Військовий протокол. Коли маєш достатньо ваги для керування армадою, стаєш занадто важливим, щоб вказувати простому викладачеві, як проводити заняття. От побачиш. Судячи з тесту, знань тобі не позичати, але дещо все-таки варто підтягнути. Відповідь на сімнадцяте запитання неправильна.
— Сімнадцяте... — Я кинулася гарячково гортати аркуші. — Запитання про чисельну перевагу ворога?
— Правильна відповідь: відступити і чекати на підкріплення.
— Це неправильно.
Він напружився, і я миттю прикусила язика. Та й чи мала я право сперечатися з людиною, яка допіру дала мені кадетського значка?
— В небо я тебе пущу, — промовив він, — але потурань тобі не буде. Я не дозволю, бо так буде несправедливо.
— Є щось узагалі справедливе?
Він усміхнувся.
— Смерть справедлива. Вона вирівнює всіх. Отже, сьома ранку. Без запізнень.
ЧАСТИНА ДРУГА
7
Двері ліфта відчинилися, і мені відкрилося місто, якого формально не існувало.
«Альта» була насамперед військовою базою, тому називати її містом — дещо занадто. Та двері ліфта відчинилися за добрі двісті метрів од неї, а вздовж дороги між поселенням і базою тягнувся ряд будинків та крамниці, тож, по суті, це було справжнє місто, в якому жили завзяті фермери, які обробляли ділянки землі під мурами бази.
Я стояла в ліфті, випускаючи людей, і думала, що перебуваю на порозі нового життя, про яке завжди мріяла. Стоячи із повним рюкзаком речей за плечима й досі відчуваючи на лобі мамин поцілунок, я помітила, що трохи вагаюся.