Навіть під теплою ковдрою я дрижала від холоду.
— Проте віднедавна щось змінилося. Схоже, останню бомбу таки пустили для знищення нас. У них є певна... політика стосовно того, до якого ступеню нас можна терпіти. Вони спробували знищити «Альту» та Вогненну, але ми перемогли. Це їх налякало.
— Це все чудово, — промовила Залізнобока, знову складаючи руки на грудях, — але нічого не змінює. Так, тепер ми знаємо, чому крелли на нас нападають, але їхні сили все одно переважають наші. Значить, їхнє бажання знищити нас тільки зросте.
— Можливо, — погодилася я. — Але ті істоти, які нас стережуть, вони не воїни. Це — наглядачі, котрі самі не літають на бій, натомість відправляють безпілотники, яким зовсім не обов’язково вправно битися, бо вони можуть задушити нас кількістю, а не якістю.
— Що зовсім не полегшує нам завдання, — не погоджувалась Залізнобока. — У нас дефіцит ресурсів, тоді як у них — передові технології та орбітальний флот. Отже, шансів у нас катма.
— Це правда, — кивнула я.
— Чого ж тоді усміхаєшся? — спитала вона.
— Бо я можу їх чути. А знаючи подальші кроки ворога, маєш над ним перевагу. Вони думають, що ми на цій планеті в пастці.
— А хіба це не так? — запитав Йорґен.
Я здригнулася, знову пригадавши своє перебування в небутті. Крелли спрямовували всі свої сили на наших найкращих пілотів, бо знали про дефект і розуміли, що людина з ним може зробити те, що зробила я.
Я не знала, як мені вдалося телепортувати корабель, і не була впевнена, чи наважуся колись повторити це. Та водночас розуміла, що Ба казала правду. Уміння управляти цією здібністю — це ключ. До виживання. До втечі з цієї планети.
До того, щоб нарешті стати по-справжньому нескореними.