— Хіба це не найпрекрасніше, що ти коли-небудь бачила? — почувся голос позаду.
Я озирнулася. То була дівчина приблизно мого віку. Вища за мене, темношкіра, з довгим кучерявим волоссям. Я одразу запримітила її серед натовпу в ліфті, побачивши кадетський значок у неї на грудях. Говорила вона з дивним акцентом, якого я не могла упізнати.
— Досі не можу повірити, що це все насправді, — продовжила вона. — Як гадаєш, може, це якийсь злий жарт з нами розігрують?
— І яку тактичну перевагу це їм дає? — відповіла я запитанням. Дівчина аж занадто фамільярно взяла мене під руку:
— Нам усе до снаги. Просто вдихни, простягни руку і зірви зірку. Так каже Свята.
Я не знала, як реагувати на її поведінку. Зазвичай усі мене сторонилися, не бажаючи навіть торкатися. Але ця дівчина настільки мене вразила, що я не стала пручатися, коли вона за руку потягнула мене з ліфта, і ми опинилися на широкій дорозі, що через усе місто вела до бази.
Краще б я була тут із Роджем, але його викликали в академію днем раніше — розпитати щось про його тест. Що це означало, я не знала, тільки сподівалася, що в нього не виникло ніяких проблем.
Ми підійшли до фонтану. Це був справжній водограй, як у легендах. Ми обидві зупинилися помилуватися ним, і, скориставшись нагодою, я висмикнула руку з хватки дівчини. Хотілося образитись на неї, але вона поводилася напрочуд щиро.
— Вода так мелодійно дзюркоче, — промовила вона. — Хіба це не найчудесніша музика?
— Найчудесніша музика — це крики моїх ворогів, що хрипко вигукують в небо моє ім’я.
Дівчина повернулась до мене, нахиливши голову набік.
— Хай благословлять тебе зорі.
— Вибач, — сказала я, — це з однієї легенди. — Простягнула їй руку, розваживши, що з іншими кадетами варто товаришувати. — Мій позивний Дзиґа.
— Кіммалін, — відповіла вона, тиснучи мою руку. — А хіба нам уже дали позивні?
— Це я проявила ініціативу. В яку тобі аудиторію?
— Е-м-м-м-м... — Вона сягнула в кишеню й видобула аркуш паперу. — В-14? Група Б.
— І мені.
— Позивний... Позивний... — промимрила Кіммалін. — Який би мені взяти?
— Вбивця? — запропонувала я. — Розпалювачка? Ні, не те. Плотожерка?
— А обов’язково обирати щось кровожерливе?
— Ну ти ж воюватимеш. Значить, тобі потрібне войовниче ім’я.
— Не все крутиться навколо війни!
— Ну як тобі сказати? В льотній академії — усе.
Я наморщила лоба, намагаючись визначити її акцент:
— Звідкіля ти? Точно, не з Вогненної.
— Я народилася і виросла в Підземеллі Достатку! — відказала вона. — Правда, ми хоч і називаємо його так, але там нічого не росте.
— Підземелля Достатку, — промовила я. Це була печера неподалік від Вогненної, котра також належала до Ліги Нескорених. — Це там оселилися клани з «Антіоха»?
«Антіох» був одним з ударних кораблів старого флоту в ті часи, поки ми не висадилися на Детриті.
— Ага. Моя прабабця була заступницею старшини. — Кіммалін огледіла мене. — Ти казала, твій позивний Дзиґа? Чого не Пекельний Вереск чи Вирвані Ворожі Очі?
Я знизала.
— Дзиґою називав мене тато.
Вона зичливо усміхнулася на мої слова. Бляха-муха, то її значить узяли, а мене не хотіли приймати? І що вони в тому СОНі замислили — набрати гурток рукодільниць?
Ми підійшли до бази, яка складалася з групи високих строгих будівель, оточених муром. Одразу під ним фермерські угіддя переходили у справжній сад. Я зупинилася посеред доріжки і мимовільно вирячилась на нього. Ці дерева я бачила здаля, але зблизька вони були просто велетенські. Майже три метри заввишки! До цього найвищою рослиною, яку я бачила, був гриб, що сягав мені до пояса.
— Їх висадили після Битви за «Альту», — сказала Кіммалін. — Треба бути дуже хоробрими, щоб працювати тут, на відкритій місцевості, під постійною загрозою навали креллів.
Вона підняла вгору захоплений погляд, і я зрозуміла, що небо вона бачить уперше. Ми зайшли на пропускний пункт, і я простягнула охоронцю свого значка, звично очікуючи на грубість, яку завжди отримувала від Алуко на вході у Вогненну. Але тут охоронець, нудячись, тільки відмітив нас у списку і махнув проходити. Небагато церемоніалу, як для першого офіційного візиту на «Альту». Та нічого, скоро я прославлюся настільки, що вартові на воротах козирятимуть, тільки-но завбачивши мене.
Ми знайшли свій корпус і приєдналися до гурту інших кадетів. Як я зрозуміла, тест склало приблизно двадцять п’ять осіб, яких розподілили на три групи. Тільки найкращі випустяться з академії й стануть регулярними пілотами.