Ми з Кіммалін підійшли до широкої одноповерхової будівлі неподалік від злітних майданчиків. Академія. Я ледве стримувалась, щоб не побігти до ряду блискучих зорельотів, але розуміла, що вже й так навитріщалася удосталь.
Коридори в будівлі були широкі, уздовж них тягнулися аудиторії. Радісно верескнувши, Кіммалін побігла до котрогось із кадетів, з яким була знайома. Я залишилася біля вікна і, чекаючи на її повернення, визирнула на небо.
Стоячи так, я відчувала... тривогу. Не через навчання, а через це місце. Воно було таке велике, просторе. Коридори тут були на цілий метр з лишком ширші, ніж у Вогненній, та й будівлі на базі розпластувались увсебіч, а не громадилися одна на одній. І небо тут було видно завжди. Тому навіть із силовим полем, що відділяло мене від нього, — таким самим, яким захищали зорельоти — я почувалася голою.
Тут, на поверхні, я спатиму, житиму, їстиму — існуватиму. Просто неба. Я хоч і любила небо, та це зовсім не означало, що мені хотілося, щоб воно дивилося на мене щохвилини мого життя.
Доведеться з цим змиритися, сказала я собі. «Воїн не обирає, де йому ночувати; йому слід дякувати зорям за те, що може обирати собі поле бою.» Це цитата із «Завоювання космосу» Джанмі. Я обожнювала бабусині історії про Джанмі не менше ніж про вікінгів, хай там і було не так багато відрубаних голів.
Повернулася Кіммалін, і ми пішли шукати свою аудиторію. Я глибоко вдихнула. Ось настав мій час стати льотчицею. Ми відчинили двері.
8
Посеред аудиторії півколом стояли десять тренажерів — моделі кабін зорельотів. Кожен являв собою крісло і панель управління, оточену частиною фюзеляжу. Попри відсутність скла в куполах кабін, на вигляд вони були, ніби зняті зі справжніх винищувачів.
Щоправда, замість конічного носа до кожного тренажера на кінці кріпилася велика коробка десь метр заввишки і пів метра завширшки. Ми з Кіммалін прийшли першими, і я одразу звернула увагу на кабіну під стіною. Була вона від моделі 0615. Уперше в житті я прийшла не просто завчасно, а найпершою.
Ну гаразд, другою, бо Кіммалін випхалася поперед мене й сама заходилася розглядати кабіни.
— О, то ми перші! Як казала Свята: «Коли не можеш прийти першим, постарайся хоча б не спізнитися.»
Увійшовши, я скинула наплічник і пішла розглядати тренажери. За будовою панелей упізнала винищувачі класу «Поко» — базова, але й найшвидша, модель на озброєнні СОН. Відчинилися двері, зайшло ще двоє курсантів. Хлопчина попереду був нижчий, мав темно-синє волосся і зовні скидався на йонґіанця. Команда зорельота старого флоту «Йонґ-Ґван» складалася переважно з китайців і корейців — ще одних народів старої Землі.
Усміхнено розглядаючи аудиторію, синьоволосий хлопчина поставив свій рюкзак біля мого.
— Ого. То це — наша аудиторія!
Дівчина позаду нього зайшла сюди, наче до себе додому. Була вона худорлява, атлетична і мала біляве волосся, зібране у хвостик. На комбінезон у неї недбало, мов на прогулянку, була накинута куртка від форми СОН.
Майже одразу за ними зайшла дівчина з татуюванням уздовж нижньої щелепи. Мабуть, вічійка — з печери Вічі. Про той клан я знала небагато, тільки, що вони були нащадками піхотинців старого космічного флоту. Вічійці мали власну культуру й трималися окремо від інших — зате мали репутацію відмінних воїнів.
Я усміхнулася до неї, та вона швидко відвела погляд і не відповіла, навіть коли Кіммалін зичливо привіталася. Як собі хочеш, подумала я.
Зате Кіммалін дізналася як звуть і звідки прибули решта двоє. Синьоволосого хлопця звали Бім, і він справді був йонґіанцем. Його клан належав до команди гідропоніків на старому кораблі й оселився в печері, у якій збереглася велика кількість підземних ферм, світло та енергію яким надавали прадавні машини. Я ніколи не куштувала їжі звідтіля, бо призначалася вона лише для тих, хто мав визначні заслуги в обороні та праці.
Атлетичну дівчину звали Гудія, вона була з Вогненної. Її я не знала, проте й печера наша була велика і мала чимале населення. Ближче до початку заняття в аудиторію зайшла висока дівчина, яка представилася Фрейєю. Гарне древнє ім’я з норманської міфології, і я це оцінила. Та й вигляд вона мала нічогенький: худа, зате височенна — десь метр вісімдесят п’ять, — з білявим, коротко підстриженим волоссям. Черевики на ній були новесенькі, натерті до блиску, затягнуті золотими застібками.
Отож, нас було шестеро. Значить, мало приєднатися ще кілька людей. Приблизно за десять хвилин до початку заняття прийшла трійця хлопців. Вони явно були друзями, бо йшли, тихенько перемовляючись і жартуючи. Двох із них я не знала, проте той, що був посередині — темношкірий, з коротким кучерявим волоссям — чітко виділявся миловидним личком.