— Мала, сотня креллівських зорельотів не нажене на мене такого страху, як твоя мама, якщо ти прийдеш додому зі зламаною рукою.
— Я не мала. А якщо й зламаю руку — залиш мене тут, доки вона не загоїться. Я битимуся з печерними потворами, здичавію, шитиму собі одяг із їхніх шкур і...
— Лізь, — усміхнено підігнав мене він. — Поборешся з печерними потворами іншим разом. Хоча думаю, єдині потвори, які тут водяться — це ті, що мають довгі хвости і два гострі зуби.
Мушу визнати, з тросом то він гарно придумав, бо на ньому було зручно підтягуватися. Коли ми піднялися до тріщини, тато підсадив мене. Ухопившись за краї розколини, я вилізла з печери і вперше в житті ступила на поверхню.
Там було дуже просторо.
Роззявивши рота, я стояла і дивилася... в нікуди. Просто... Просто вгору. Бо там не було склепіння, стін. Доти я уявляла собі поверхню, як велику, велетенську таки печеру. Але поверхня виявилася дечим більшим, і водночас — меншим.
— Ого.
Тато виліз за мною і обтрусив пилюку з форми. Я хутко зиркнула на нього і знову задерла голову до неба, широко усміхаючись.
— Не боїшся? — спитав він.
Я сердито глянула на нього.
— Ну вибач, — гигикнув він. — Неправильно висловився. Просто бачиш, Спенсо, багато кого небо лякає.
— Воно прекрасне, — прошепотіла я, виглядаючи у нескінченне ніщо, у товщу повітря, що, простягаючись у безмежжя, чорніла високо вгорі.
Та поверхня була набагато яскравіше, ніж я собі уявляла. Наша планета, Детрит, захищена кількома товстелезними шарами прадавнього космічного сміття — брухту, що літає високо-високо, за межами атмосфери, у космосі. Покинуті космічні станції, велетенські металеві щити, старі купи брухту завбільшки з гору — усе це в кілька шарів огортає нашу планету.
Проте нічого з цього ми не будували. На цій планеті ми розбилися, коли бабуся була ще маленька, і цей мотлох був древнім навіть у ті часи. Та попри те дещо з нього досі функціонувало. Наприклад, у нижньому шарі — тому, що найближчий до планети, — літають гігантські світляні прямокутники. Принаймні мені про них розповідали. Це — ліхтарі, що освічують і обігрівають поверхню.
Серед найнижчого шару мала б літати ще ціла купа дрібного брухту. Я примружилася, силуючись розгледіти хоча б щось, але космос був занадто далеко від мене. Окрім двох найближчих ліхтарів — жоден з яких не перебував над нами, — єдиним, що я могла розгледіти в густій сірості, були якісь невиразні темні форми: котрісь — світліші, котрісь — темніші.
— Крелли живуть там? — запитала я. — За шаром брухту?
— Так, — сказав тато. — А нападають на нас крізь шпарини у шарах.
— Як вони нас знайшли? Там, угорі, так просторо.
Світ виявився значно більшим, ніж я уявляла собі, сидячи в підземеллі.
— Вони якимось чином відчувають, коли люди збираються разом, — відповів батько. — Щоразу, як населення підземелля зростає, крелли завдають удару.
Багато років тому наш народ належав до флоту зорельотів. Рятуючись від креллів, ми розбилися на цій планеті й для виживання були змушені розділитися. Відтоді ми мешкали кланами, родовід кожного з яких простежувався від команд тих зорельотів.
Ба розповідала мені це безліч разів. Тут, на Детриті, ми жили кланами ось уже сімдесят років, кочуючи з однієї підземної печери в іншу. Так тривало до недавніх пір, відколи ми почали створювати власні бойові кораблі й збудували таємну базу на поверхні. Ми починали давати відсіч нападникам.
— А де «Альта»? — запитала я. — Ти казав, ми вийдемо десь біля неї. Це вона? — Показала я на скелю дивної форми. — Вона під нею, так? Я хочу побачити зорельоти.
Батько нахилився, повернув мене на дев’яносто градусів і показав:
— Вона там.
— Де? — Я обводила поглядом усю поверхню, яка, по суті, була поєднанням сизої пилюки, скель і кратерів від космічного мотлоху, що сипався з неба. — Я її не бачу.
— Розумієш, Спенсо, в цьому вся суть. Вона має бути надійно захована.
— Але ж ви вилітаєте звідти на бій. Хіба вони врешті не побачать, звідки летять ваші кораблі? Чому ви не перенесете базу?
— Бо треба, щоб вона була тут, над Вогненною. Це та велика печера, яку я тобі показував минулого тижня.
— У якій зберігається все обладнання?
Він кивнув.
— У Вогненній ми знайшли завод, де тепер виготовляємо кораблі. Доводиться жити неподалік, щоби охороняти виробництво, але на бій вилітаємо звідусіль, куди лиш наблизяться крелли.
— Ви захищаєте інші клани?
— Для мене має значення лише один клан — людство. До того, як потрапити сюди, ми всі були єдиним флотом, і одного дня всі кочові клани про це згадають. Коли настане час, ми зберемо всіх. Вони прийдуть до нас, і разом ми збудуємо місто і відновимо цивілізацію.