Тут я була вільна.
І треба ж, щоб так сталося, що в ту мить відчинилися двері й увійшов наш інструктор, Гончак, в одній руці тримаючи чашку кави, у другій — планшет. При світлі я одразу впізнала його лице, яке бачила на зображеннях Перших Громадян, хоча в житті волосся в нього було сивіше, а вуса неабияк його старили.
Справляли ми, мабуть, не найкраще враження. Я стояла на кріслі тренажера, нависаючи над Приндою. Кілька інших курсантів стежили за нашою перепалкою, тоді як Кіммалін спробувала правильно козирнути.
Гончак зиркнув на годинник, на якому вибило рівно 07:00:
— Сподіваюся, я вас не перебив.
— Е... — квакнула я, зіскочила з крісла і злегка гигикнула.
— Це не смішно! — гаркнув Гончак. — Я тут не для смішків! Курсанти, шикуйсь під дальньою стіною!
Ми побігли виконувати його наказ. Як вишикувались нарешті, Принда козирнув і так і залишився стояти, не віднімаючи руки від скроні.
Подивившись на нього, Гончак сказав:
— Синку, не виставляй себе на посміховисько. Це не базова підготовка, та й ви не лантухи з сухопутних військ.
Знітившись, Принда опустив руку, але продовжив стояти струнко.
— Даруйте, сер!
Гончак закотив очі:
— Я — капітан Кобб, Гончак — мій позивний, але ви звіть мене просто Кобб, а як уже хочете — то й сер. — Прошкутильгав уздовж шеренги, на ходу відсьорбуючи каву. — Правила в мене тут прості. Я вас навчаю, а ви навчаєтесь. Коли відволікатиметеся, це може мати фатальні для вас наслідки. — Зупинився навпроти нас із Приндою. — Це стосується і флірту.
Моє обличчя похололо:
— Сер! Я не...
— А ще — сперечань! Ви в льотній академії, борони вас зірки. Тривалість курсу — чотири місяці. Якщо вас не випруть за цей час, ви пройшли. Іспитів тут немає. Тільки ви, кабіна і ваші старання довести мені, що ви гідні бути тут. Віднині я — єдиний представник влади, який впливає на ваше життя.
Він зупинився, чекаючи, чи не відповімо ми нічого. Усім вистачило клепки промовчати.
— Більшість із вас не пройде, — провадив він. — Чотири місяці — це, може, й недовго, але вам це здасться вічністю. Одні не витримають напруги і покинуть навчання самі, інших уб’ють крелли. Зазвичай із групи десять кадетів пілотом стає один, щонайбільше — два.
Він зупинився скраю шеренги, біля Кіммалін, яка стояла, нервово покусуючи губи.
— Але дивлячись на ваше збіговисько, — додав Кобб, — я сумніваюся, що хоч одне з вас випуститься. — Він подибав від нас до столу перед аудиторією, поставив на нього чашку і пошурхотів аркушами на планшеті. — Котрий з вас Йорґен Вейт?
— Я, сер! — ще більше виструнчившись, озвався Принда.
— Добре. Ти будеш командиром групи.
Мене аж заціпило. Кобб огледів мене, але нічого не сказав.
— Йорґене, тобі знадобиться двоє помічників. Щоб імена були в мене до вечора.
— Можу назвати їх просто зараз, сер, — відповів він, киваючи на двох своїх друзяк, вищого і нижчого. — Артуро і Недд.
Кобб зробив відмітку в журналі.
— Добре. А зараз усі займіть свої місця. Зараз ми...
— Стривайте, — гукнула я. — І це все? Отак ви обираєте командира? Навіть не оцінивши решту з нас?
— Кадети, по місцях, — повторив Кобб, ігноруючи мене.
— Але ж... — вихопилося в мене.
— Окрім кадетки Спенси, — додав він, — яка замість того вийде зі мною в коридор.
Прикусивши язика, я попленталась за ним. Слід було б стриматися, але... Серйозно? Отак ні сіло ні впало призначати командиром того Принду? Чим він заслужив?
Кобб вийшов за мною і причинив двері. Я вже зібралася вибухнути тирадою, але він одразу прицитькнув мене:
— Спенсо, ти хочеш зруйнувати все?
Вражена його раптовим гнівом, я затнулася.
— Ти знаєш, що мені довелося зробити, аби тебе прийняли? — продовжив він. — Я розповідав їм, як ти кілька годин просиділа в порожній аудиторії й майже бездоганно розв’язала тест. Щоб протягнути тебе, мені знадобилася кожнісінька йота репутації, яку я заслужив за всі ці роки. І тут, за першої ж нагоди, ти шлеш усе шкереберть?
— Я... Але ж ви не бачили, що він утнув перед заняттям! Ходив такий весь пихатий, нахваляючись, що буде нашим командиром.
— Значить, мав на те підстави!
— Але ж...
— Що «але»? — гаркнув Кобб.
Я проковтнула слова, які збиралася сказати, і змовчала. Він глибоко вдихнув:
— Гаразд. Бачу, ти таки вмієш хоч трохи тримати себе в руках. — Потер очі великим і вказівним пальцями. — Ти така ж, як твій батько. Часом мені хотілося придушити його. Шкода, що ти не він і тобі доводиться жити з тим, що він утнув. Спенсо, треба вміти тримати себе в руках. Якщо комусь здасться, що я поблажливий до тебе, підуть неприємні чутки, і тебе попруть з академії, не встигнеш і оком змигнути.