— То ви не можете ставитися поблажливо до мене? — спитала я. — Зате до сина аристократа, котрий навіть тесту не склав, треба бути поблажливим?
Кобб зітхнув.
— Вибачте, — сказала я.
— Ні, я сам почав цю тему, — мовив він. — Знаєш, чий він син?
— Когось із Перших Громадян?
— Він син Єшуї Вейт, героїні Битви за «Альту». Вона служила в СОНі сім років і має на своєму ліку понад сотню збитих ворожих зорельотів. А чоловік її, Елджернон Вейт, — один з Лідерів Національної Асамблеї і вищий керівник міжпідземної транспортної компанії. Ця родина — одна з найбільш шанованих у нижніх підземеллях.
— Тому їхній син та його посіпаки командують нами за здобутки своїх батьків?
— В родини Йорґена три приватні винищувачі, на яких він тренувався відколи йому виповнилося чотирнадцять. Він налітав уже майже тисячу годин. А ти скільки?
Я зашарілася.
— А його, як ти кажеш, «посіпаки», — вів далі Кобб, — це Недд Стронґ, чиї двоє братів служать у СОНі, та Артуро Мендес, син пілота вантажника, що відслужив у СОНі шістнадцять років. Артуро служив помічником свого батька і офіційно має двісті годин льотного досвіду. Знову ж таки, який досвід маєш ти?
— Я... — перевела подих. — Я перепрошую за зайві запитання, сер. Припускаю, за це я заслужила на додаткові підтягування або мушу драїти туалет зубною щіткою?
— Я вже казав, це не муштра для піхоти. Покарання в нас — не якісь дурощі. — Кобб відчинив двері в аудиторію. — Але продовжиш мене доводити, покарання буде просте: ніяких польотів.
9
Ніяких польотів.
Зроду не чула я нічого більш гнітючого. Коли ми повернулися в аудиторію, Кобб показав мені на місце під стіною. Не на кабіну зорельота, а простий стілець.
Я похнюплено почвалала до нього і сіла, почуваючись розчавленою.
— Ось це, — проказав Кобб, постукуючи пальцями по одній з коробок, прикріплених до носів кабін, — голографічні проєктори. Це стара технологія з тих часів, коли ми були флотом. Увімкнені, вони створюють ефект перебування в кабіні зорельота. Завдяки їм ви навчатиметеся літати без ризику пошкодити справжній винищувач. Щоправда, симуляція не ідеальна. Деякі тактильні відчуття вона відтворює, але не здатна імітувати силу перевантаження. Для цього ви проходитимете тренування на центрифузі. Традиція СОНу дозволяє вам самотужки обирати собі позивні, тому раджу добре подумати, які ви собі оберете, адже їх ви носитимете решту життя. За ними вас знатимуть найважливіші для вас люди — ваші напарники.
Принда миттю зірвався на ноги.
— Не зараз, кадете, — урвав його Кобб. — У будь-який час протягом кількох наступних днів. А зараз я хотів би...
Двері в аудиторію відчинили ударом. Я скочила на рівні ноги, але виявилось, що то не атака і не аварійна ситуація.
Це був Рік. І на грудях у нього виблискував кадетський значок.
— А я вже думав, ти не прийдеш, — звернувся до нього Кобб, піднімаючи стос паперів. — Родж Маккафрі? Гадаєш, це добра ідея — спізнюватися в перший же день навчання? А коли крелли нападуть, ти також не поспішатимеш?
Захеканий Рік похитав головою і побілів, як той білий прапор капітуляції. А ще... Ріка взяли в академію! Коли попереднього дня його викликали на бесіду щодо його тесту, я хвилювалася, але схоже, його таки прийняли. Мені захотілося кричати від радості.
Проте ніколи в житті Рік не запізнювався без поважної причини. Навіть коли хворів на застуду — і тоді складав графік, за яким сякав носа. Я вже була розтулила рота, але миттю його закрила, після того як Кобб огрів мене поглядом.
— Сер, — нарешті вичавив із себе Рік, переводячи подих. — Ліфт. Зламався.
Відійшовши до протилежної стіни, Кобб натиснув на кнопку комунікатора.
— Джексе, — сказав він, — не підкажеш, чи не траплялося сьогодні несправності з ліфтами?
— Капітане, тут і перевіряти не треба, — відповів голос із динаміка над кнопкою. — Ліфт 103-Д на дві години застряг із пасажирами всередині. Вже кілька місяців мучимося з ним.
Відпустивши кнопку, Кобб зиркнув на Ріка.
— Кадете, я чув ти набрав найвищий бал.
— І мені так сказали, сер. Я отримав виклик на бесіду, і адміралка мене нагородила. Страшенно перепрошую за спізнення. Я чесно не планував цього — точно не в перший же день. Мало не вмер, коли...
— Ну годі вже, досить, — кинув Кобб, показуючи рукою на симулятори. — Не випробовуй мого терпіння, синку.