— Може, ти й кажеш правду, — невдоволено зауважив Артуро, — але запитання було про їхню базову стратегію. А це — знищення «Альти».
— Три з чотирьох боїв обходяться без смертоносної бомби! — сказала я. — Ми припускаємо, крелли намагаються знекровити нас, знищивши якомога більшу кількість наших винищувачів, адже нам замінити їх тяжче, ніж їм.
— Годі, — втрутився Кобб. — Повипендрюєтеся одне перед одним пізніше. Обоє розумні. А зараз заткніться.
Я сиділа, не знаючи, як почуватися: підлещеною чи ображеною. Це... Здається, це було те саме сум’яття, яке завжди відчуваєш при розмові з Коббом.
— У сучасних бойових умовах ще ніхто не бачив бомбардувальника зі стирачкою, — повів Кобб. — Звісно, це зовсім не означає, що він ніколи не з’явиться, проте брухт, який сиплеться сьогодні, таки містить підйомні кільця.
Ха, подумала я. То я таки слушно думала.
Визирнула на Артуро, щоби побачити його пику, але не розгледіла його серед шеренги.
— Сер, — гукнув Принда, — у нашій стратегії ведення бою мене завжди непокоїла одна річ. Ми відповідаємо на напади креллів, так? Себто, коли починається уламкопад, ми завжди вилітаємо перевірити і коли помічаємо креллів, то вступаємо в бій.
— Як правило, так, — погодився Кобб.
— Отже, це означає, що ми віддаємо їм право вибору поля бою, — продовжив Принда, — тоді як перемогти у війні можливо лише збивши противника з пантелику, створивши ефект несподіванки. Необхідно змусити його думати, ніби не збираєшся нападати, і навпаки.
— Бачу, дехто тут начитався Сунь-дзи, — мовив Кобб. — Командире, він воював в іншу епоху, коли застосовували геть іншу тактику.
— Але чи не варто було б хоча б спробувати завдати удару першими? — запитав Принда. — Скажімо, напасти на їхню базу за межею поясу уламків? Чому цієї можливості ми досі не розглядали?
— На те є свої причини, — відповів Кобб. — І вони — не кадетського розуму діло. Краще зважайте на те, що вам кажуть наразі.
Змушена визнати — хоч і неохоче, — що Принда поставив гарне запитання, я спохмурніла. Відтак зиркнула через плече на крихітну «Альту» під нами і вразилася іншою незбагненною річчю. Кобб був пілотом-асом і Першим Громадянином. Він воював у Битві за «Альту». Якщо для бою необхідно було створити лише ілюзію резервного загону, чому він не вилетів разом з нами?
Кілька хвилин ми просиділи мовчки.
— То... — почувся на лінії голос Біма, — може, хтось допоможе мені обрати позивний?
— Так, — відказав Принда, — мені також потрібно.
— А я думала, тобі позивний ми вже обрали — Принда, — кинув Недд.
— Не можна прилюдно проявляти зневаги до командира загону, — заперечив Принда.
— Чого? — спиталася Веремія. — Як звали того славетного пілота з таким ще дивним позивним — ніби його постійно пучило?
— Вітрогон, — сказала я. — Один з Перших Громадян. Тільки нещодавно вийшов на пенсію. Він був першокласним льотчиком. Сто тридцять збитих ворожих винищувачів, у середньому двадцять боїв на рік.
— Я не буду Приндою, — заперечив Принда. — Це наказ.
— Аякже, — пхекнула ФМ. — Принда.
Я усміхнулася і глянула на винищувач ФМ, що був одразу біля мого. Цікаво, чи були вони знайомі до цього? Мені здавалося, в її голосі я вловила легенький акцент. З таким же розмовляли всі троє хлопців. Це була вимова багатіїв із нижніх печер. Хотіла б я знати її історію.
Спалахи здаля не припинялися, і мені страх як кортіло схопитися за штурвал, запустити двигун та й кинутися в битву. Пілоти билися там, може, навіть гинули, а я сиділа тут без діла. Що ж то з мене за войовниця така?
Така, що тільки ввімкнувши двигун, найпершим ділом влетіла в їдальню, подумала я. Продовжуючи спостерігати за битвою, я намагалася уявити собі її перебіг. Примружилася, силуючись розгледіти хоч одненький креллівський зореліт.
Побачивши, як один з таких несеться в наш бік, я не повірила власним очам.
Я бачила безліч замальовок їхніх зорельотів. Невеликі, округлі, вони мали дещо недовершений вигляд — через дроти, що хвостами віялися за ними. Кабіну мали невелику, чорну, округлої форми. Більшість креллівських зорельотів вибухали від найменшого ураження або при падінні, однак із деяких нам удавалося діставати понівечені уламки їхньої броні. А от цілого крелла ми ще зроду не бачили.
— Приндо! — погукала я.
— Не називай мене...