— А крелли її не зруйнують? — спитала я і, не встиг він відповісти, додала: — Ні, якщо ми будемо сильні й даватимемо їм відсіч.
Він усміхнувся.
— Колись у мене буде власний зореліт, — сказала я, — і я літатиму на ньому, як ти. І тоді ніхто з нашого клану не насмілиться насміхатися з мене, бо я буду сильніша за них усіх.
Батько задивився на мене на якусь мить, аж тоді промовив:
— То це тому ти хочеш літати?
— Пілотів не дражнять малими, — відказала я. — Ніхто не вважатиме мене дивачкою, і за бійки мене не каратимуть, бо це буде моя робота. А ще мені перестануть вигадувати прізвиська, і всі мене полюблять.
Як тебе, додала я подумки.
Це дало татові ще одну безглузду причину обійняти мене, хоча й я сказала правду. Але я все одно відповіла на його обійми, бо батькам таке подобається. Та й до всього, добре було триматися за когось. Дарма я залишила Кривавця вдома.
Татові перехопило подих, і я вже була подумала, що то він заплакав, але це було не так.
— Дзиґо! — зойкнув він, показуючи на небо. — Дивись!
І знову мене приголомшила неосяжність того простору. Небо було ВЕЛЕТЕНСЬКЕ.
Батько показував на щось конкретне. Я примружилася, вглядаючись у пляму сірувато-чорного неба, яка була темніша від решти. Невже то дірка у шарі уламків?
У ту мить я збагнула, що дивлюся в нескінченність, і затремтіла, неначе навколо мене посипалися метеорити. Я бачила сам космос, поцяткований білими плямками, які були геть не схожі на небесні ліхтарі. Вони мерехтіли і здавалися недосяжно далекими.
— Що то за вогники? — прошепотіла я.
— То зорі, — сказав тато. — Я літаю під самими поясом уламків, але майже ні разу не бачив, що лежить за ним. Забагато шарів. Завжди думав, чи пощастить хоч раз побачити зірки.
У його голосі був трепет, якого я раніше не чула.
— То це... це тому ти літаєш?
Батькові було байдуже до похвали, яку він отримував від інших. Навпаки, він її соромився.
— Колись ми жили там, серед зірок, — стиха промовив він. — Наше місце — там, а не під землею. Ті діти, що насміхаються з тебе, вони заручники цих каменів. У них тверді як камінь голови і скам’янілі серця. Завжди прагни в небовись, до чогось величнішого.
Уламки змістилися, і розщелина між ними поступово зімкнулася, доки в небі не залишилася одна-єдина яскрава зірочка.
— Прагни до зірок, Спенсо, — додав тато.
Так я остаточно впевнилася, що хочу літати. Я літатиму і битимуся. Аби ж тільки тато залишив мені трохи креллів.
Я примружилась, коли у небі щось зблиснуло. Далекий уламок, котрий яскраво спалахнув, увійшовши в атмосферу. За ним упав іще один, тоді — ще. Цілі десятки їх.
Насупившись, батько потягнувся до передавача — надсучасної технології, доступної лише пілотам. Підніс квадратний пристрій до уст:
— Говорить Стрілець. Я на поверхні. Біля «Альти» падають уламки.
— Стрільцю, ми їх засікли, — пролунав з передавача жіночий голос. — Отримуємо дані з радарів і... Чорт! Крелли.
— До якої печери вони летять? — запитав батько.
— Вони... Стрільцю, вони летять просто на нас. Несуться на Вогненну. Хай бережуть нас зорі. Вони засікли нашу базу!
Тато опустив приймач.
— Масована атака креллів, — сказав голос у рації. — Увага! Велика група креллів прорвалася крізь пояс уламків. Усім пілотам підготуватися. Вони взяли курс на «Альту»!
Батько взяв мене за руку:
— Я відведу тебе додому.
— Тебе викликають! — скрикнула я. — Тобі треба вилітати!
— Я мушу забрати тебе...
— Я дійду сама. Треба просто йти прямо тунелем.
Батько озирнувся на уламки.
— Стрілець! — озвався з приймача новий голос. — Стрільцю, ти тут?
— Гончак? — відповів тато, клацаючи перемикач. — Я на поверхні.
— Поговори з Бенксом та Свінґом. Вони кажуть, треба відступати.
Тихенько лайнувшись, тато клацнув інший перемикач. Почувся голос:
— ...не готові до прямої атаки. Ми приречені.
— Ні, — відповіла жінка, — треба стояти і битися.
Одночасно загудів хор голосів.
— Залізнобока слушно каже, — сказав тато в рацію, і, на диво, всі миттю замовкли.
— Якщо дамо їм бомбардувати Вогненну, то втратимо апарат, — продовжив тато. — У нас більше не буде заводу, нічого. Якщо хочемо відбудувати цивілізацію, світ — мусимо дати їм відсіч!
Я принишкла, затамувала подих, сподіваючись, що він занадто зайнятий, щоб відправляти мене додому. Думка про битву жахала мене, але мені страшенно кортіло подивитися.