«За невеликими винятками»? Трясця. Як може адміралка всіх СОН бути такою дріб’язковою?
Ми повернулися в аудиторію, де залишили свої рюкзаки. Закидаючи свій на плече, я ненароком стукнула ним Веремію. Атлетична дівчина засміялася і пожартувала про те, як ми мало не зіткнулися з нею в небі. Я також усміхнулася. Здавалося, наш політ її тільки зарядив, а не засмутив.
Дорогою до житлового корпусу біля мене йшла Веремія, тому я була не сама. Попереду нас кадети засміялися з жарту Недда, і я вирішила, що не дозволю Залізнобокій заклювати себе. На моєму боці була моя група, що складалася з чудових людей — окрім Принди. Може бути, що вперше в житті я знайду товариство, яке мене прийме.
Ми дійшли до житлового корпусу. Складався він із двох блоків: один для хлопців, другий — для дівчат. Усі ми знали, що кадетам заборонені романтичні стосунки під час навчання, фіґлі-міґлі дозволялися аж опісля випуску. Та й хто мав на них час? Щоправда, про себе я відмітила, що Біму страшенно пасує форма, та й його синє волосся мені теж подобалося.
Разом із хлопцями ми пішли навідатись до Ріка. Їхня кімната була майже така ж маленька, як і та, в якій я жила з мамою й бабусею у Вогненній. Під кожною стіною кімнати стояло по двоярусному ліжку. На койках Артуро, Недда і Принди лежали таблички з іменами, в четвертій лежав Рік. Біму, бідоласі, поставили там розкладачку.
Рік спав, чи то пак удавав, ніби спить, що означало, що він хоче побути на самоті. Відтак ми з дівчатами пішли в наш блок. Відшукали свою кімнату, таку ж крихітну і тісну. Як і в хлопчачій кімнаті, там також стояло чотири койки з іменними табличками. Кіммалін, Веремія, ФМ і Рання — усі вони були підписані справжніми іменами, але мені було зручніше називати їх позивними. Окрім, хіба що, Кіммалін. Невже їй справді подобалося, щоб її називали Скритною? Треба буде побалакати з нею якось.
Однак у той момент мою увагу прикувало дещо інше. У кімнаті не було ліжка для мене. Навіть розкладачки не поставили.
— От не пощастило, — сказала Кіммалін. — Мабуть, Дзиґо, тобі буде розкладачка. Коли її принесуть. Якщо хочеш, можемо мінятися через день.
Для служби у війську ця дівчина була аж занадто люб’язна.
Ну і де ж моя розкладачка? Виглянувши в коридор, я побачила, як ним дибає Кобб. Позаду нього зупинилися двоє чоловіків у формі військової поліції і стали чекати, але до нас не підходили.
Покинувши дівчат, я попрямувала назустріч Коббу.
— Сер?
— Я намагався переконати їх, але мене не слухають, — сумовито мовив він. — Для тебе не знайшлося ліжка. Харчування в їдальні також не буде.
— Що?
Мені, мабуть, це почулося.
— Тобі дозволено відвідувати мої заняття — щодо цього останнє слово за мною, — проте решта СОНу не згодні з моїм рішенням. Я не маю повноважень розпоряджатися тутешніми порядками, а вони вирішили не витрачати ресурсів на тебе. Ти можеш навчатися і, на щастя, літати на «Поко». Але не більше. Мені шкода.
Я відчула, як холоне моє лице, а всередині скипає лють.
— Але як я літатиму, якщо не можу навіть поїсти?
— Харчуватися доведеться у Вогненній, — промовив він, — разом із родиною. На ніч повертатимешся туди ліфтом, а зранку приїжджатимеш сюди.
— Але ж ліфт може підніматися кілька годин! — обурилась я. — Це ж увесь мій вільний час ітиме на дорогу! Як мені служити в СОНі, коли я навіть не можу жити зі своєю командою? Це... Це...
— Неприпустимо, — погодився Кобб, дивлячись мені у вічі. — Я згоден. То ти здасися?
Я глибоко вдихнула і похитала головою.
— Молодчинка. Іншим я скажу, що ліжка тобі не видали через бюрократичну тяганину. — Кивнувши на полісменів: — Ці люб’язні панове виведуть тебе із комплексу і наглянуть, щоб ти не ночувала на вулиці. — Кобб нахилився ближче до мене: — Дзиґо, це просто ще один бій. Я тебе попереджав. Вони не влаштують нам прогулянки, але я спробую все владнати. А тим часом наберися сил.
На тому він пошкандибав геть.
Ноги мені підкосилися, і я плюхнулась на стінку. Мені не стати льотчицею, подумала я. Адміралка про це подбає.
Відхід Кобба поліціянти сприйняли за сигнал наблизитися до мене.
— Я сама, — кинула їм я, надіваючи рюкзак і плентаючись до виходу.
Вони пішли слідом. Я подумала, що добре було б попрощатися з рештою, але... не хотілося нічого їм пояснювати. Тому я просто пішла. А на запитання відповідатиму вранці.
Зненацька відчула страшенну знемогу.
Не показуй їм, що ти втомилася, подумала я, щосили тримаючи спину рівно.
Поліціянти вивели мене з корпусу, і поки ми прямували коридором, мені здалося, ніби я побачила Залізнобоку, яка вийшла особисто перевірити, чи напевне я покинула базу.