Одразу на виході з академії охорона залишила мене саму. Оце так вони слідкують, щоб я не ночувала надворі? Мабуть, цього і домагається Залізнобока: арештувати мене за бродяжництво, щоб мати всі підстави виключити мене з СОНу.
Не бажаючи йти, я почала безцільно тинятися попід корпусом. Мені не хотілося покидати своїх нових друзів і те відчуття товариства, якого так прагнула. Сама. Я знову була сама.
— Кобб, я так не можу! — почувся голос неподалік.
Невже то... Принда?
Я підійшла до будівлі й зазирнула за ріг. Діялося все біля чорного ходу. Там стояв Принда, розмовляючи з Коббом, який був усередині.
Принда скинув руки вгору:
— Як я можу командувати загоном, коли бійці мене не поважають? Як віддавати їм накази, якщо вони кличуть мене так? Треба вибити з них цю дурість. Забороніть це. Накажіть їм слухатися.
— Синку, — сказав Кобб, — ти, я бачу, нічого не тямиш у військовій справі.
— Я готувався до цього все своє життя.
— Тоді мав би розуміти, що нашивка або значок не гарантують тобі поваги. Вона приходить із часом та досвідом. А щодо прізвиська, то воно почало приживатися. Тому в тебе є два варіанти: ігнорувати його — закрити вуха і сподіватися, що це минеться — або прийняти, і цим зменшити напругу.
— Ні в якому разі. Це суперечить уставу.
Я похитала головою. Чортзна-що, а не командир.
— Синку... — почав був Кобб.
Принда склав руки:
— Мені час додому. О дев’ятнадцятій мушу бути на вечері з послом Магістрального Підземелля.
Принда пішов до напрочуд гарної машини, що чекала на вулиці. Це був приватний говеркар з підйомним кільцем. Такі я бачила внизу.
Принда сів у авто і завів його. Заревів двигун — кострубатіше, не так розмірено, як мотор зорельота.
Трясця, подумала я. Скільки ж у нього грошви?
Либонь, у його родини ціла купа преференцій, раз вони можуть дозволити собі таку річ. Через це він занадто багатий, щоб ночувати в казармі з іншими. Авто м’яко полетіло геть. Мені здавалося несправедливим, що те, у чому мені відмовляли, він відкидав, наче шмат гнилої щурятини.
Поправивши рюкзак, я подалася геть. Вийшла через браму біля гуртожитку, й інша пара полісменів зробили позначку в блокноті. Далі широкою вулицею рушила до ліфтів. Жила я в дальньому кінці Вогненної, тому на дорогу сюди я точно гаятиму кілька годин. Може, зможу винайняти кімнату десь ближче до ліфтів?
Мене досі вернуло з огиди. Я підійшла до ліфтової станції, але там була довжелезна черга — мабуть, через проблеми, які виникли вдень. Уже наготувалася стати у хвості, аж тут повернула голову ліворуч — понад будівлями й полями. «Альта» хоч і мала власні захисний щит і мур, але імпровізоване місто довкруг неї, населене фермерами, що по-своєму проявляли нескореність, не було обнесене парканом. Та й нащо він там здався? Там же немає нічого, крім пилюки, камінців і... печер.
Мені сяйнула думка: «Це ж зовсім недалеко».
Я вийшла з черги до ліфтів і попростувала попри будівлі та поля. Фермери, які працювали на них, дивились, як я іду за місто, але не казали нічого. Печери, камені й відкрите небо — ось це справжній дім для мене. Відколи загинув батько, тут я проводила більше часу, ніж у Вогненній.
До печери з зорельотом було пів години ходу, але дорогу я відшукала без зайвих проблем. Вхід туди був вужчий, ніж мені запам’ятався, та я спустилася туди на світловому тросі.
Старий зореліт здавався ще більш понівеченим, ніж до того. Напевно, це було тому, що я вже встигла політати на новому винищувачі. Однак у кабіні було досить зручно, і в мене вийшло розкласти крісло.
Це була божевільна ідея. Якщо почнеться уламкопад, мене завалить. Але я була занадто ображена, сердита і зморена, щоби думати про такі речі.
Так, лежачи в імпровізованому ліжку всередині покинутого зорельота, я поступово заснула.
12
Прокинутися в кабіні зорельота було найдивовижнішою пригодою, що ставалася зі мною в житті. Ну гаразд, найдивовижнішою після польоту на справжньому винищувачі.
Я потягнулася, дивуючись просторості кабіни, більшої, ніж у сонівських винищувачів. Увімкнула світловий трос і перевірила час: 04:30. До занять ще цілих дві з половиною години.
Назагал я добряче відпочила. Хіба що трохи заклякла...
Щось сиділо і дивилося на мене з краю кабіни.
Істота не була схожа на жодну з тих, що я коли-небудь бачила у підземеллях. Почнімо вже хоча б з того, що вона була жовта, а ще — пласка, довгаста і дещо безформна. Уздовж спини мала сині шпичаки, які утворювали візерунок на яскраво-жовтій шкірі. Нагадувала вона великого слимака, розміром з плескату буханку хліба.