Дроти, якими вона кріпилася до корпусу зорельота, були у напрочуд доброму стані. Хто б не створив цю штукенцію, він попіклувався про надійну електроніку. Енергетична матриця під’єднувалася через ті самі роз’єми, якими користувалися й ми — ще з часів старого флоту, перед тим як він розбився на Детриті. Може, хоч так вдасться визначити вік зорельота?
Я знову залізла під корабель і зазирнула в його нутрощі. А це що таке? Я подумала, постукуючи пальцем по великій чорній коробці. Вона була блискуча, гладенька — ніби з іншого винищувача. Але хто я така, щоб казати, де що має бути?
Відкрила невеличку енергетичну матрицю свого троса і під’єднала до неї один з тоненьких дротиків корабля. На передній його частині щось дзенькнуло, і загорілася панель доступу.
Трясця.
Ясно, що моя матриця була занадто слабка, але мала б я справжнє джерело струму, то запустила хоча б якісь механізми корабля. І хай крило його досі було погнуте, а двигуни — несправні, ця ідея мене зачарувала. Я зазирнула в кабіну.
Слимачка продовжувала сидіти там, обкрутившись навколо троса і дивлячись на мене з немовби запитальним виглядом.
— Агов, — гукнула я їй. — Як ти туди залізла?
Вона свиснула у відповідь. Це та сама чи вже інша? Я виповзла з-під корабля перевірити, але інших слизняків ніде не побачила. Зате почула шкряботіння біля стіни, де в мою пастку піймався гладкий щуряка.
— Бачиш? — промовила я, зиркаючи під корабель, куди на камінці звалилася істота. — А ти в мені сумнівалася.
Я обдерла, випатрала і нарізала щура. В ящику інструментів знайшла невеликий зварювальний апарат, і енергетичної матриці з мого троса цілком вистачило, щоб його запустити. З нього і невеликої штаби я виготовила сковорідку, на якій засмажила м’ясо. І хоч приправ не мала ніяких, я не могла дозволити собі піти на заняття голодною.
А вбиральня є в академії, подумала я. І нею користуватися мені не забороняли.
Там були душові кабінки, щоб кадети могли вимитися після вильоту. Зранку можна збирати гриби, ставити сильця і... Невже я справді зібралася жити ось так, як первісна людина?
Поглянула на смаженого щура. Доведеться або жити тут, або ж щодня їздити аж з Вогненної, як хотіла від мене адміралка. Вона прагнула контролювати мене. Не хоче надавати мені койку і харчування? Ну й нехай. Мені її подачки не потрібні.
Бо я — нескорена.
13
Ясно, що коли я прийшла в академію о шостій тридцять, охорона не забороняла мені зайти у вбиральню. Чекаючи, поки звідти вийдуть інші, я вимила руки. Тоді хутко роздягнулася, кинула одяг і спіднє в пральний апарат, а сама заскочила в душову кабінку, яка формою нагадувала труну з отвором вгорі.
Цикл тривав менш як дві хвилини, але кабінку я покинула лише дочекавшись, поки із вбиральні повиходять люди. Одягнувшись у чисте, о шостій п’ятдесят я вже сиділа в аудиторії. Решта кадетів захоплено обговорювали сніданок в їдальні, на якому подавали справжній бекон.
Нехай лють палає всередині мене, подумала я, заспокоюючи себе, допоки одного дня вона не спалахне моєю помстою! А доти нехай томиться, шкварчить. Нехай вона шкварчить, як соковитий шмат бекону на пательні...
Трясця.
Але це була не єдина моя біда. О сьомій я помітила, що кабіна одного з тренажерів досі пустує. Рік знову запізнювався. Зорі милі, як він примудрявся роками приходити завчасно в школу, а в академію спізнювався вже вдруге?
Пришкутильгавши в аудиторію, Кобб зупинився біля Рікового тренажера. За мить у дверях з’явився сам хлопець. Схвильована, я глипнула на годинник, тоді перевірила, чи не помилилася. Рік стояв з рюкзаком за плечима.
Не промовивши й слова, Кобб подивився Рікові в очі й кивнув. Хлопець подибав геть.
— Що? — зірвалась я на ноги. — Що?
— Після першої битви так стається завжди, — сказав Кобб. — Хтось один неодмінно йде. Щоправда, і в бій ідуть не так рано, як ви вчора. Але після нього хтось обов’язково нас покидає.
Не вірячи своїм очам, я вибігла за Ріком у коридор.
— Ріку?
Він не стишив ходу.
— Ріку? Це як називається? — не вгавала я, біжучи за ним. — Невже ти здасися після першого ж бою? Я розумію, тебе трохи струсонуло, але ж це — наша мрія!
— Ні, Спенсо, — врешті відповів він, зупиняючись у порожньому коридорі. — Це твоя мрія. А я просто тебе підтримував.
— Вона наша. Ми стільки вчилися, стільки тренувалися. І ось нарешті ми в академії. Ріку, ми в академії!
— Ти повторюєш ці слова так, наче я тебе не чую, — усміхнувся він. — Але невміння слухати — не моя біда.