— Трясця, — лайнулася ФМ.
Вона була із заможної родини, тому могла дозволити собі золоті пряжки на чоботах і стильну зачіску. А от Веремія зареготалася. Вона часто сміялася, аж може, й трохи надміру.
— Ого! — вигукнула вона. — Оце так вибух. Кобб, скільки очок дасте за таке?
— Які очки? Кадетко, по-твоєму, це гра?
— Усе життя — гра, — відказала Веремія.
— У такому разі ти втратила всі очки й загинула, — відрізав Кобб. — Якщо заходиш у таке неконтрольоване піке, одразу катапультуйся.
— Е-е-е... А нагадайте-но, як це робиться? — запитав Недд.
— Недде, ти серйозно? — озвався Артуро. — Ми ж учора це проходили. Важіль у тебе між ніг. Бачиш на ньому велику літеру «К»? Вгадай, що вона значить?
— Я думав, «катастрофа».
— А що, по-твоєму, треба робити під час катастрофи? У винищувачі? Ти...
— Зв’язатися з тобою, щоб спитати, де той бісів важіль, — відказав Недд.
Артуро зітхнув, а я всміхнулася і виглянула з вікна на сусідній винищувач. Дівчину в кабіні було заледве видно. Це була Рання: її татуювання виглядало навіть з-під шолома. Вона сердито зиркнула на мене. Хоч би усміхнулася, чи що?
Як собі хочеш.
— Повертайтесь на базу, — скомандував Кобб. — Обід.
— На базу? — перепитав Бім. — А чого не можна просто вимкнути голограму та й піти собі погамцяти?
— Можеш вимикати і йти жерти. А тоді шуруй туди, звідки прийшов, бо я не збираюся марнувати свого часу на тих, хто не хоче вчитися приземленню.
— Даруйте, сер.
— Кадете, не трать радіохвилі на вибачення, а виконуй накази.
— Командо, увага, — промовив Принда. — Шикуйсь стандартним строєм і вперед до координати 165.
Ми виконали його наказ, вишикувавшись у стрій і спрямувавши свої кораблі до віртуальної «Альти».
— Кобб, — сказала я, — а ми будемо навчатися виводити винищувач із піке?
— Не сьогодні, — відповів він. — Таке буває вкрай рідко, а коли таки стається — краще вміти чимшвидше смикнути за важіль катапульти. Мені не треба, щоб ви вбивалися, намагаючись порятувати корабель.
— А що, як порятувати його є шанс, сер? — запитав Йорґен. — Хіба від хорошого пілота не вимагається докласти всіх зусиль для порятунку підйомного кільця? Вони достатньо рідкісні, тому традиція каже...
— Тільки не розказуй мені про ту дурну традицію, — урвав його Кобб. — Хороші пілоти не менш цінні, ніж підйомні кільця. Тож зайшовши в піке, ви мусите катапультуватися. Всі мене почули?
Кілька курсантів відповіло ствердно. Я змовчала. Бо він не згадав головного: якщо курсант катапультується і розіб’є корабель, він більше ніколи не літатиме. Може, коли мене візьмуть у регулярні війська, можна буде й подумати про катапульту, але поки про важіль доведеться забути. Бо як у мене заберуть можливість літати, це буде те саме, що смерть.
Ми приземлилися, вимкнули голограми і решта кадетів попрямували з аудиторії до їдальні, жартуючи з того, як гарно ФМ і Веремія вибухнули після падіння. Кіммалін помітила, що я залишаюся в аудиторії й хотіла була зупинитися біля мене, але Кобб м’яко вивів її слідом за рештою.
— Я пояснив їм ситуацію, — промовив він, стаючи у дверях. — Ліфтери розповіли мені, що вчора ти не повернулася у Вогненну.
— Я... Я знаю одну невелику печеру за пів години ходу від міста, тож вирішила заночувати там. Усе життя я лазила підземеллями, і мені там затишніше.
— Як скажеш. Ти взяла собі щось поїсти?
Я похитала головою.
— Значить, бери. Мені не треба, щоб голод відволікав тебе від навчання.
На тому він пішов. Незабаром я почула вдалині голоси. Це був сміх, що лунав із їдальні. Вирішила трохи потренуватися, але не знала, чи можна користуватися тренажерами без нагляду викладача. Розуміючи, що не можу цілу годину сидіти без діла, вирішила прогулятися. Дивно, але попри всі сили, витрачені на політ, від довгого сидіння в мені накопичилося безліч нервової енергії.
Вийшла з навчального корпусу, помітивши у коридорі двох охоронців. Невже їх приставили сюди, щоб я бува, не вкрала булочки з їдальні? Щось забагато ресурсів витрачала адміралка на боротьбу з рядовою кадеткою. З іншого боку, ставши на шлях війни, воюй до перемоги. Таке я поважала.
Вийшовши за територію бази, я попрямувала в садок, що містився одразу біля муру. Між рядами дерев, біля яких клопоталися робітники, походжали люди в уніформах, а уздовж доріжки стояли лавки. Я була не єдиною, кого дивувало справжнє рослинне життя — не гриби і мох, а живісінькі дерева. Добрі п’ять хвилин я обмацувала кору і листя, не вірячи, що це не надреалістичні пластикові копії.
Зрештою відійшла від них і подивилася вгору на пояс уламків. Як завше, мені відкрився велетенський візерунок сірих плям та ліній, який пролягав аж занадто далеко, щоб розгледіти в ньому окремі уламки. Просто над моєю головою висів велетенський ліхтар, який світив настільки яскраво, що від прямого погляду на нього сльозилися очі.