Жодної дірки в поясі не помітила. Того разу з батьком був єдиний випадок, коли я змогла заглянути в космос. Уся біда була в тому, що орбітою навколо планети літало забагато шарів уламків.
Цікаво, якими були люди, котрі все це створили? Деякі дітлахи з мого клану подейкували, буцімто Детрит — це і є Стара Земля, але тата це припущення лише смішило. Планета була явно замала, та й до того ж у нас були мапи Землі, які на неї зовсім не накладалися.
Однак давніми мешканцями цієї планети були люди — принаймні розмовляли вони нашою мовою. Покоління Ба — екіпаж крейсера «Нескорений» та його флоту — знали про існування Детриту за цими координатами. Вони свідомо прилетіли на стару пустельну планету, щоб сховатися. Однак приземлення виявилося жорсткішим, ніж вони сподівалися. Я пробувала уявити, як це — покинути небо, свої кораблі, розбитися на клани і сховатися у підземеллях. Невже їм було так само дивно бачити над собою склепіння печер, як мені — відкрите небо?
Путівцями саду я простувала далі. Тамтешні робітники були напрочуд дружні: усміхалися, коли я проходила повз, а деякі взагалі махали на знак привітання. Мені подумалося, як вони повелися б, коли дізналися б, що я — донька Стрільця, безславного боягуза.
Обійшовши садок, я рушила до академії й дорогою назад минула групу людей у строгих костюмах. Це була офіційна екскурсія в садок. Такий одяг зазвичай носили внизу люди великих заслуг, мешканці нижніх, безпечніших, підземель, здатних витримати бомбардування. До таких належали і Йорґен зі своїми поплічниками.
Здавалися вони навдивовижу... чистими.
Помітила я і ще дещо цікаве. Між садом і базою тягнувся ряд ангарів для малої техніки. Ворота одного з них були відчинені, і всередині я помітила говеркар Принди. Виблискуючи хромованими деталями і блакитною фарбою на бортах, машина мала шикарний вигляд, витончений і, ясна річ, дорогий. Нащо тримати її тут, за територією бази?
Мабуть, щоб інші не просили покататися, подумала я, заледве стримуючись, щоб не зробити з машиною щось гидке.
Зайшовши на базу крізь ворота, я повернулася в аудиторію раніше за всіх. Одразу рушила до свого місця, почуваючись, що вже встигла скучити за польотами. Сіла в крісло і задоволено зітхнула. Та, повернувши погляд убік, побачила, що на мене хтось дивиться.
З несподіванки я підскочила мало не до стелі. Заходячи в аудиторію, зовсім не помітила, що під стіною сидить Рання. Її справжнє ім’я було, здається, Магма чи Магна — точно я не пам’ятала. Судячи з таці на столі біля вічійки, вона принесла свій обід сюди і сіла поїсти на самоті.
— Привіт, — кинула я. — Чим там сьогодні годують? Пахне підливою. Рагу з водоростевої пасти? Товчена картопля? Свинина? Не переживай, мені все одно. Я — войовниця. Тож можеш казати, не соромлячись.
Не виказуючи жодних емоцій, вона відвернула голову.
— Твій народ походить від морпіхів з «Нескореного»? — запитала я. — Я й сама родом із флагманських — з механіків. Може, наші прапрабабусі були знайомі.
Вона не відповіла.
Я зціпила зуби і вилізла з кабіни. Підійшла до неї впритул, щоб вона не могла так просто відвести від мене погляд.
— Я тобі щось зробила? — спитала в неї я.
Вона знизала.
— Ну то не поводься так, — кинула я.
Вона ще раз знизала.
Я поклала руку їй на плече:
— Не грайся зі мною. Яка б грізна слава не водилася за вічійцями, мені байдуже. Бо я прямую тільки вгору і якщо доведеться, переступлю через твоє тіло без зайвих сумнівів.
Крутнувшись, я повернулася до своєї кабіни і, з відчуттям вдоволеності, опустилася в крісло. Треба буде показати ще й Принді, хто така войовниця Спенса. Так, це незрівнянне відчуття.
Повернулася і почала займати свої місця решта курсантів. До мене похапцем підбігла Кіммалін. Струшуючи довгим кучерявим волосся, зиркнула в один бік, тоді — в інший, мовби перевіряючи, чи за нею не стежать, і нишком поклала мені на коліна булочку.
— Кобб сказав, ти забула обід вдома, — шепнула вона мені, випрямилась і пішла в інший бік, голосно промовляючи: — Оце так шикарний вид тут із вікна! Як казала Свята: «Не бачили б ми всієї краси дня, якби вдень не було б світла!»
Кобб глипнув на неї й закотив очі.
— Всім зайняти свої місця, — наказав він. — Час для нового матеріалу.
— Зброя? — збуджено перепитала Веремія, і на її слова, залазячи у свою кабіну, енергійно кивнув Бім.