— Ми битимемося, — промовила жінка.
— Ми битимемося, — повторив Гончак. Я знала, що це він, хоч ніколи його не бачила. Вони з батьком були напарниками. — Оце я розумію! Ото бучу ми їм влаштуємо, Стрільцю! Стомишся рахувати, скільки я їх назбиваю.
Говорив він так завзято, пристрасно, аж мені було видно, як він рветься в бій. За це він мені одразу сподобався.
Завагавшись лиш на коротку мить, тато зняв свій світловий трос і вклав його мені в руки.
— Обіцяй, що підеш прямо додому.
— Обіцяю.
— Без жодних затримок.
— Гаразд.
Він підніс до губ рацію:
— Домовилися, Гончаче. Біжу на «Альту». Зустрічайте Стрільця.
На цих словах він помчав туди, куди показував мені раніше. На півдорозі зупинився і озирнувся. Відстібнув свій значок і кинув його мені, пустивши, мов блискучу зірку. Відтак побіг далі до таємної бази.
Звичайно, я одразу порушила свою обіцянку. Залізши в розколину, сховалася під самою поверхнею й сиділа, затискаючи в руці батьків значок, доки не побачила, як наші зорельоти вилітають з «Альти» і несуться у височінь. Примружившись, помітила в небі чорні креллівські кораблі, що роєм мчали їм назустріч.
Зрештою здоровий глузд узяв гору, і я вирішила, що варто таки послухатися батька. Спустившись тросом на дно шахти, забрала наплічника і рушила тунелем. Подумала, що коли поспішу, то встигну на трансляцію бою по єдиному приймачу, який був у нашого клану.
Однак я помилилася. Дорога виявилася довшою, ніж я очікувала, та й до всього я ще й заблукала. Тож поки тинялася підземними ходами, уявляючи собі славну битву, що точиться вгорі, батько безславно розбив стрій і спробував утекти. За зраду його збив один з наших винищувачів. Доки я добулася додому, бій завершився нашою перемогою, а мій батько був мертвий.
Так мене нарекли донькою боягуза.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Я завзято гнала ворога тунелем.
Зняла чоботи, щоб не чвакали, і шкарпетки — щоб не сковзатись. Відчувши під ногами приємну прохолоду каменю, тихенько ступнула вперед.
На такій глибині єдиним джерелом світла слугували хробаки, які жили під склепінням і живилися вологою, що просочувалася сюди крізь шпарини. На те, щоб призвичаїтися до настільки слабкого освітлення, треба кілька хвилин.
Щось ворухнулось у темряві. Он, ті чорні кучугури, то, мабуть, і є ворожий табір. Я присіла, застигла, прислухаючись до шкряботіння ворога по камінцях. Уявила собі крелла — страшного червоноокого іншопланетянина в чорному скафандрі. Твердою рукою неквапно піднесла рушницю до плеча, затамувала подих і зробила постріл.
У винагороду почула болісний зойк.
Є!
Постукала себе по зап’ястю, активуючи батьків браслет зі світловим тросом. Увімкнувшись, його дисплей засвітився червоногарячим світлом, яке засліпило мене на коротку мить. Оговтавшись, я рушила забрати здобич — щура, прохромленого наскрізь стрілою.
Коли посвітлішало, тіні, в яких я уявляла собі ворожі укріплення, виявилися звичайними валунами; моїм ворогом був пацюк, а рушницею — самопальний арбалет. Від того нещасного дня, коли ми з батьком вийшли на поверхню, спливло цілих дев’ять з половиною років, але моя уява залишалася не менш жвавою. Коли я придумувала собі, ніби займаюся чимось цікавішим, аніж виловом щурів, це допомагало скрасити марудну справу.
Я підняла вбитого гризуна за хвоста:
— Нарешті ти звідала мою лють, тварюко.
Виявилося, що малі дивачки не змінюються, навіть коли дорослішають. Та я була переконана, що варто тренувати проворність у разі, якщо мені справді випаде зустрітися зі справжнім креллом. Ба казала, що кожен великий воїн вміє вправно нахвалятися, щоби нагнати страху й невпевненості в серця своїх ворогів.
Я закинула здобич у торбу. Це був уже восьмий пацюк за сьогодні — непоганий улов. Чи вдасться вполювати бодай ще одного?
Подивилася на браслет. На його дисплеї біля індикатора заряду був ще й маленький годинник. 09:00. Пора б уже й вертатися. Не можна прогулювати забагато уроків.
Я закинула торбу на плече, підібрала свій гарпун, який склала сама з мотлоху, знайденого в печерах, і вирушила в бік дому. Ішла за власною мапою, яку намалювала у блокноті й постійно вдосконалювала.
Частково мені не хотілося залишати ці тихі печери, бо вони нагадували мені про батька. До всього мені подобалося те, що там так... порожньо. Там ніхто з мене не сміявся, не витріщався і не пускав прокльони, аж доки я не втрачала витримки і не ставала на захист честі свого роду, топлячи кулак в тупій пиці недруга.