— У такому разі вітаю тебе з загибеллю, — промовив він. — Мама відчує гордість за тебе, коли отримає твій розплавлений до невпізнаваності значок.
Я пхикнула і виглянула з кабіни на Кобба. Він походжав центром аудиторії, говорячи в рацію, через яку спілкувався з нами, хоч ми з ним були в одній кімнаті.
Десять тренажерів утворювали коло, а посеред аудиторії стояв окремий проєктор, який показував наші зменшені репродукції. Вісім крихітних голографічних винищувачів сновигали довкола Кобба, що спостерігав за ними, неначе якийсь бог-велетень.
Бім влетів в уламок просто перед Коббовим носом, і через вибух його корабля на мить здалося, ніби нашому викладачеві сяйнула якась влучна думка. Мабуть, про те, що більшість із нас — нездари.
— Відрегулюй датчики відстані, Біме! — сказав йому Кобб. — Ти мав би побачити той шмат біля себе.
Бім визирнув з-за голограми, зняв шолом і скрушно почухав синю чуприну. Я засунулася в кабіну, коли мій корабель знову з’явився на полі бою. Була там і Рання: висіла в повітрі, спостерігаючи, як інші сновигають серед велетенських брил металу. Картина ця нагадувала мені розповіді Ба про поля астероїдів, тільки ці були в атмосфері, а не у відкритому космосі. Бої з креллами точилися, як правило, на висоті від десяти до сорока тисяч футів.
Біля нас з’явився зореліт Біма, проте самого хлопця в кабіні не було.
— Рання! — гукнув Кобб. — Кадетко, не мнися! Вперед! Мені треба, щоб ти наліталася на тросах до мозолів на руках!
Рання нерішуче висунулась до поля уламків. Я ще раз поправила шолом. Сьогодні він муляв особливо дошкульно. Вирішила, що треба перепочити. Вимкнула голограму і вийшла розімнути ноги, спостерігаючи, як Кобб веде поглядом політ Принди і Недда. Поклавши шолом на крісло, я пішла до голограми Ранньої.
Зазирнула всередину, просунувши голову, мовби крізь скло кабіни. Рання сиділа, зіщулившись, із напруженим виразом на татуйованому обличчі. Побачивши мене, вона хутко стягнула шолома.
— Привіт, — поздоровкалась я. — Як справи?
Вона кивнула в бік Кобба.
— До мозолів? — спитала, промовляючи останнє слово з дивним акцентом.
— Це коли треш щось руками так швидко, що починає боліти. Як об килим чи мотузку. Він хоче, щоб ти більше вправлялася з гарпуном.
— А...
Дівчина постукала по панелі приладів:
— Що він говорити про віс... вістань?
— Датчики відстані можна регулювати, — повільно промовила я, показуючи на тумблер. — Оця штука наближає і віддаляє поле сканування. Ясно?
— А, так. Так. Ясно.
Вона вдячно всміхнулась. Я показала їй великий палець і висунулася з її голограми. Вловила погляд Кобба. Дивився він, здається, схвально, проте вже наступної миті відвернувся, щоб нагримати на Веремію, яка закладалася з ФМ на десерт, що успішно виконає наступний віраж.
Можливо, йому було б легше пояснити все самотужки, але Рання, схоже, чудово розуміла більшість його команд — просто боялася, що не так второпала. Тому я й вирішила їй допомагати.
Я всілася на своє крісло й обмацала спідній бік шолома, шукаючи, що ж то воно муляє мені голову. А це що за грудочки? Я обмацала внутрішню обшивку. Під нею були якісь пухирці, розміром зі значок, а посередині кожної — металева крапля, що проштрикувала матерію. Я не пригадувала, щоб вони були там раніше.
— Якісь проблеми, кадетко? — запитав Кобб.
Я аж підскочила: зовсім не помітила, як він підійшов до моєї кабіни.
— Мій шолом, сер. З ним щось не так.
— Все з ним так, кадетко.
— Ні, погляньте самі. Помацайте. Тут якісь...
— Усе в нормі, кадетко. Сьогодні вранці медична служба наказала замінити твій шолом. У цьому встановлено сенсори, які знімають твої біологічні показники.
— О, — полегшено відказала я. — Зрозуміло. Але треба ж було попередити. Ці штуки можуть відволікати декого.
— Замінили тільки твій шолом, кадетко.
Я спохмурніла. Тільки мій?
— Що за... Які мої показники вони знімають?
— Не беруся вгадувати. З цим є якісь проблеми?
— ...та ні, мабуть, — промовила я, хоча насправді мені було незручно.
Спробувала прочитати відповідь у виразі обличчя Кобба, але він дивився мені в очі незворушним поглядом. Що б воно не було, цього він мені не скаже. Однак мене не полишало відчуття, що це якось пов’язане з моїм батьком і неприязню адміралки до мене.
Я натягнула шолом на голову, увімкнула передавач і запустила голограму.
— Біме! — прозвучав мені у вусі Коббів голос, немовби допіру нічого не сталося. — Синку, ти там светра в’яжеш, чи як? Ану назад у крісло!
— Ну, коли це вже так необхідно, — огризнувся Бім.