— Твоя! — гукнув Принда, встаючи з крісла. — Це твоя і нічия інша провина!
— Синку, вгамуйся, — сказав Кобб. — Не треба заводитися через дрібницю. Ти програв. Так буває. — Перевів погляд на мене: — Але, бачу, правила доведеться змінити.
Вищирившись, я стала на ноги.
— Перерва п’ять хвилин, — оголосив Кобб. — Охолоньте трохи, але не подушіть одне одного. Не хочу писати потім мільйон пояснювальних записок.
Прошкандибавши до дверей, він вийшов геть — мабуть, випити кави. Трусячи кучерями, до мого крісла підбігла Кіммалін:
— Дзиґо, це було щось!
— Що говорить про ігри Свята? — спитала я.
— «Без гри немає перемоги», — процитувала вона.
— Це очевидно.
— Очевидно! — вишкірилась вона.
З піднятим угору великим пальцем до мене підійшов Бім. У нього за плечем я помітила Принду, який свердлив мене сповненим ненависті поглядом, поки Артуро з Неддом намагалися його заспокоїти.
— Не хвилюйся, Йорґу, — сказав Недд. — Ти однаково випередив Артуро.
— Ну, дякую, Недде, — образився Артуро.
Кіммалін побігла з аудиторії попити води, а я опустилася в крісло й добула з рюкзака одну зі своїх фляг. Їх я набирала кожного ранку у вбиральні.
— То як, — сказав Бім, спираючись на мій голографічний проєктор, — ти справді віриш у цю всю тему про воїнів?
— Вони мене надихають, — мовила я. — Бабуся розповідає мені історії про древніх героїв.
— А хто твій улюблений?
— Мабуть, Беовульф, — відказала я й відпила із фляги. — Він здолав дракона і відірвав руку велетенському чудовиську, причому — голіруч, бо його меч затупився. Ще мені подобається Ташенамані, вона здолала великого полководця Кастера. А ще — Конан Кіммерієць, який воював аж у дописьменні часи.
— Ага, круті вони були, — підморгуючи, кинув Бім. — Правда, досі я про них не чув, але переконаний, що вони були круті. Це саме... Піду води поп’ю.
Зашарівшись, він відійшов, залишивши мене в отетерінні. І що б це все означало?
Невже він оце... фліртував зі мною? Я була вражена. Чи то пак, намагався фліртувати.
Ще раз зиркнувши на нього, я помітила, що він таки зашарівся. Трясця! Це було найдивніше, що траплялося зі мною відколи я вступила в академію й почала щоранку бесідувати зі слимаком.
Авжеж, я думала інколи про хлопців, але життя моє не залишало мені часу на шури-мури. Востаннє щось подібне до романтики траплялося зі мною у вісім років, коли я подарувала Рікові непоганий томагавк, який виготовила з палки і каменюки — а через тиждень вирішила, що хлопець таки гидкий. Але ж мені тоді було всього вісім.
Я скочила на ноги і погукала:
— Біме?
Він розвернувся до мене.
— А про Одіссея ти чув?
— Ні, — відказав він.
— Це прадавній воїн, що бився у найбільшій війні, яка колись ставалася на Землі — Троянській. Кажуть, у нього був настільки тугий лук, що, крім нього, відтягнути стрілу міг тільки велетень. Так от у нього було... синє волосся.
— Правда? — запитав Бім.
— Кльово, скажи? — кинула я, сіла назад у крісло і приклалася до фляги.
Я ж правильно сказала, так?
Щоправда, я не знала, чи Сунь-дзи або Беовульф порадили б мені фліртувати з симпатичними хлопцями. Може, сказали б на знак уваги дарувати їм черепи повалених ворогів?
Я вся потепліла й розм’якла (в позитивному сенсі), аж тут побачила Принду, який не зводив з мене очей, стоячи з протилежного боку аудиторії. Я твердо заглянула йому у вічі, а він картинно повернувся до Артуро з Неддом і промовив:
— Чи варто очікувати честі від доньки Зіна Найтшейда?
Всередині мені все похололо.
— Що? — перепитав Недд. — Чекай, що ти оце сказав?
— Сам знаєш, — відповів Принда підкреслено гучно, щоб всі його чули. — Позивний «Стрілець», Боягуз.
Усі нараз замовкли. Я відчула, як до мене звернулися погляди. Звідки він дізнався? Хто йому сказав?
Я встала. Трясця, здавалося, навіть Кіммалін знала, хто такий Стрілець. Вона впустила флягу, яка впала на підлогу, розплескавши всю воду, і того навіть не помітила.
— Що? — запитала Рання. — Що є таке?
Мені захотілось провалитися крізь землю. Сховатися. Утекти від цих поглядів. Але я твердо вирішила не відступати.
— Мій батько, — сказала я, — не був боягузом.
— Вибач, — пхикнув Принда, — я лише переказую офіційну історію.
Він вирячив на мене свої нахабні очиська, які мені так і хотілося видавити. Я відчула, як заливаюся багрянцем — спочатку від сорому, далі — від люті.
Та соромитися мені було нічого. Усе своє життя я жила з цим прокляттям і вже давно звикла до подібних поглядів та слів. І я зовсім не соромилася свого батька, еге ж? Ну то й добре. Я пишалася тим, що я — донька Стрільця.