Зупинилася на знайомому перехресті, де на металевих листах, що вкривали підлогу та стелю, були висічені дивні візерунки. Обидві поверхні були списані колами та формулами. Я завжди думала, що то прадавні мапи галактики. У віддаленому кінці зали зі стіни стирчала величезна стара труба — одна з тих, що ганяють між печерами очищену воду для охолодження машин. З її шва у відро, яке я підставила тут раніше, крапала вода. Цебро набралося вже повне, тож я стала напитися. Вода освіжала, була холодна, з легким металічним присмаком.
Про творців тих машин ми знали небагато. Як і пояс уламків, вони були тут ще до того, як наш крихітний флот розбився на цій планеті. Ми точно знаємо, що створили їх люди, адже написи, що на стелі та підлозі цього залу, були зроблені людськими мовами. Проте наскільки близькими були ці люди до нас — залишилося для нас загадкою. Від них не збереглося й сліду, а розплавлені уламки і стародавні руїни вказували на те, що вони пережили власну війну.
Решту води я перелила у флягу, по-товариському поплескала по старій трубі й, перш ніж рушати далі, підставила під неї порожнє відро. Машини немовби відповіли мені своїм далеким, знайомим гуркотом. Я йшла на той звук, доки нарешті не добулася до яскравого, світлого розлому ліворуч.
Підійшовши до діри, виглянула на Вогненну печеру — свій дім, найбільше з підземних міст, які всі разом складали Лігу Нескорених. Стояла я високо, тому мені відкривався чудовий краєвид на велетенську печеру, поділену на квадратні блоки квартир, наставлених одна на одну.
Мрія мого батька збулася. Здолавши креллів того дня дев’ять років тому, наші пілоти-винищувачі надихнули своїм прикладом увесь народ. Десятки розрізнених кланів об’єдналися і колонізували Вогненну з довколишніми печерами. Однак кожен залишив за собою стару назву за зорельотом або його секцією, на якій працював його рід. Наш клан називався Моторниками, бо мої пращури обслуговували двигун корабля.
Усі разом ми називалися нескореними — від назви нашого флагмана.
Авжеж, зібравшись разом, ми привернули до себе увагу креллів, які не полишали намірів знищити людство. Тому війна тривала й надалі, й задля захисту нашої відновленої цивілізації ми постійно потребували нових винищувачів та пілотів для них.
Понад будівлями Вогненної бовванів механізм — стародавній комплекс, у якому містилися ливарні, очисні споруди і механізми, якими ми викачували з-під землі розплавлену породу для виготовлення зорельотів. Апарат вражав не тільки своїми розмірами, а й унікальністю, бо ж хоч машини в інших печерах також могли виробляти тепло та електрику й очищати воду, апарат Вогненної єдиний був придатний для виробництва складної техніки.
У розколину струмувало тепло, від якого в мене на лобі виступив піт. Через усі ці фільтри, заводи та гігантські бочки для вирощування водоростей у Вогненній було дуже жарко. І хоч освітлювалось там непогано, усередині неї чомусь завжди панував напівморок, який розбавляло лиш червоногаряче світло очисних механізмів, що працювали без упину.
Відійшовши від розколини, я рушила до старого технічного продуху в стіні. З першого погляду його дверцята нічим не відрізнялися від інших кам’яних плит тунелю й були досить міцно зачинені. Відімкнувши їх, я оглянула свої скарби: запчастини до гарпуна, запасна фляга, батьків значок. Потерши його на удачу, я склала всередину світловий трос, блокнот з картами і гарпун.
Діставши звідти грубого списа з кам’яним наконечником, я замкнула дверцята і закинула торбину на плече. Нести в торбі вісім щурів буває дещо важкувато, надто коли навіть у сімнадцять років твоє тіло відмовляється виростати більше ніж на метр п’ятдесят один.
Я рушила до звичайного входу в печеру. Ворота охороняло двоє піхотинців, які ні разу в житті не були у справжній битві. Хоч я й знала, як звуть обох, вони однаково наказали мені відійти вбік, а самі почали вдавати, ніби запитують у начальства дозволу пропустити мене. Насправді їм просто подобалося наказувати мені почекати.
І так щодня. Кожнісінького, такого самого, як попередній, дня.
Врешті Алуко підійшов і заходився підозріливо оглядати мій мішок.
— І яку контрабанду ти намагаєшся там знайти? — спитала я в нього. — Камінці, мох? Чи, може, брилу, яка ображає твою матір?
Він огледів мого списа, немов не вірячи, що таким примітивним інструментом я змогла вбити вісьмох щурів. Ну то хай гадає так і далі. Нарешті хлопець повернув мені мішок:
— Можеш іти, боягузко.
Тримайся, наказала я собі, а, піднявши голову, промовила: