— То нащо тобі гармати?
— Щоб стріляти по великих і небезпечних істотах, що можуть загрожувати моїм зразкам грибів, — відповів М-Бот. — Це ж очевидно.
— Це безглуздо.
— Я — машина, а отже мої висновки логічні — на відміну від ваших, на які впливає притаманна живим організмам ірраціональність. — Він блимнув кількома лампочками на панелі приладів. — Це такий дотепний спосіб зауважити вашу нерозумність, на випадок, якщо ви...
— Я розумію, — сказала я. — Дякую.
— Завжди будь ласка!
Говорив він цілком щиро. Але це ж і був він... Як він там казав: «роботизованою корабельною інтеграцією»? Хай що б це не означало.
Я досі не розуміла, наскільки можна довіряти його словам, та він був машиною з пам’яттю, яка, хоч і пошкоджена, простягалася на сотні років у минуле. Можливо, у нього є відповіді на запитання, які нас цікавили. Чому крелли на нас нападають? Хто вони взагалі такі? Наші уявлення про них засновувалися на реконструкціях, виготовлених зі скафандрів, які ми знаходили на місці збитих винищувачів, проте ще ніколи не вдавалося взяти в полон живого крелла.
Можливо, колись ми мали ці відповіді, але якщо й так — втратили їх вісімдесят років тому. Невдовзі після того як розбилися тут, відчувши себе в безпеці, більшість офіцерів, учених і командирів старого флоту зібралася в підземній печері. Їм вдалося відновити електронний архів «Нескореного», і вони вирішили провести екстрену нараду. Саме тоді на них скинули першу смертоносну бомбу, що знищила наш архів, а разом із ним — майже все керівництво флоту.
Після того весь уцілілий екіпаж поділився на клани за родами служб на флоті: механіків, як-от моя Ба та її рідня; гідропоніків — славетних фермерів — як Бімові предки; піхоту, як пращури Ранньої, тощо. Подолавши безліч випробувань і припустившись купи страшних помилок, вони врешті зрозуміли, що коли триматимуться невеликими групами до ста душ, датчики креллів не засічуть їх у печерах.
Так тривало три покоління, аж до недавніх пір, відколи ми почали потроху відвойовувати право жити на поверхні. Проте в нас залишилися страшенні прогалини у власних пам’яті й історії. То може, мені вдасться розкрити таємницю СОНу — секрет остаточної перемоги над креллами?
Однак... напевно, М-Бот сам не знав тої відповіді. Зрештою, якби нашим пращурам був відомий секрет перемоги над креллами, навряд чи дійшло б до майже повного винищення людської раси. Проте всередині цієї машини містилися хоча б деякі таємниці.
— Ти можеш стріляти зі своїх гармат? — запитала я.
— Я маю наказ уникати бою.
— Просто скажи, можеш чи ні?
— Ні, — відказав М-Бот. — Мені заблоковано доступ до систем управління зброєю.
— То чому твій пілот наказав тобі уникати бою, коли ти не здатен вести його самотужки?
— Логічно, що не обов’язково мати спроможність закінчити бій, щоб його почати. Я маю певну автономію руху, тому, суто теоретично, міг би втрапити у бій або конфлікт. Якби був сам, це обернулося б для мене катастрофою, оскільки я не можу виконувати найважливіших функцій без пілота. Я здатен лише асистувати і діагностувати, та позаяк я не живий, мені не можна довіряти систем ведення бою.
— Значить, керувати ними можу я.
— На жаль, системи ведення вогню зазнали пошкоджень.
— Чудово. Що ще пошкоджено?
— Окрім пам’яті? Двигуни, підйомне кільце, цитонічний гіперприскорювач, функція самовідновлення, світловий гарпун і весь функціонал мобільності. А ще, схоже, в мене погнулося крило.
— Клас. Іншими словами, зламане все.
— Функції мовлення і радар функціонують, — зауважив він. — А ще — система життєзабезпечення кабіни і датчики ближньої дії.
— І все?
— Так... здається, це все. — Трохи помовчавши, додав: — Я не міг не помітити — завдяки цим самим датчикам, — що у вашому розпорядженні є гриби. Чи не були б ви такі люб’язні покласти їх в аналізатор для проведення категоризації?
Зітхнувши, я відкинулася на спинку крісла.
— Звичайно, коли це буде вам зручно, — вів далі М-Бот, — бо я як робот не маю розуміння настільки тонких матерій, як людська нетерплячка.
Що ж тепер робити?
— Але що швидше, то буде краще.
Самотужки мені його не полагодити, подумала я. Може піти в СОН і розповісти їм про свою знахідку? Але тоді доведеться зізнатися, що я вкрала матрицю. Та й там мені точно не дозволять залишити корабель собі. Піти в СОН означатиме те саме, що й загорнути цей зореліт, почепити на нього бантик і подарувати адміралці, яка жде не діждеться приводу зруйнувати мені життя.
— Ці гриби здаються дуже привабливими.