Ні. Такого подарунка Залізнобокій я не робитиму, принаймні не зваживши все як слід. Та коли напевно хочу полагодити корабель, без допомоги мені не обійтися.
— Не те щоб мені потрібне було підтвердження, адже емоції мої — лише симуляція... Але ви ж мене чуєте, так?
— Я тебе чую, — сказала я. — Просто задумалася.
— Це добре. Бо довіряти мене людині з обмеженою функціональністю мозку не можна.
І якраз у ту мить мені сяйнула вже третя погана думка за останні дні. Я усміхнулася.
Здається, я придумала, хто міг би допомогти мені з ремонтом. Це буде дехто, функціональність чийого мозку перевищує мою.
Десь за півтори години — задовго від початку комендантської години — я спустилася на тросі й повисла догори дриґом за вікном Рікової кімнати на третьому поверсі багатоквартирного будинку у Вогненній. Рік лежав у койці й міцно спав. Йому пощастило мати окрему кімнатку, яка хоч і була розміром із шафку, та мені завжди здавалася великою розкішшю. Його батьки вважалися зразковими за всіма шістьма параметрами батьківства, тому їм виділили житлову площу для багатодітної родини, хоча за іронією долі Рік виявився єдиною дитиною, яку їм вдалося завести.
Висячи вниз головою, я постукала у вікно. Потім — ще раз. А тоді ще раз, трохи голосніше. Та ну, ще ж не так давно все виходило.
Нарешті він прокинувся, сів і світло від мого браслета вихопило його бліде обличчя й сонні очі. Побачивши мене, він закліпав, але без жодного подиву підійшов до вікна і відчинив його.
— Привіт, — мовив він. — Довгенько ти збиралася.
— Куди збиралася?
— Прийти умовляти мене повернутися. Але я не повернуся. Ще не обдумав усе до кінця, але точно знаю, що рішення...
— Я тут не для того, — прошепотіла я. — Одягайся. Хочу тобі дещо показати.
Він звів брови.
— Усе серйозно, — додала я. — Ти з черевиків вискочиш, як побачиш.
Та він тільки сперся на підвіконня і спокійно подивився, як я звисаю там униз головою — що було, прошу зауважити, зовсім нелегко, — чим лише дратував мене.
— Дзиґо, вже майже північ.
— Воно того варте.
— Ти вирішила потягнути мене у якусь печеру? Якщо так, вештатися ми будемо аж до другої-третьої ночі.
— Це ще якщо пощастить.
Зітхнувши, він побрів за комбінезоном.
— Ти в курсі, що дивакуватіших друзів у мене ще не було?
— Та ну, тільки не кажи, що в тебе є інші друзі.
— Дивно, батьки так і не дали мені братів та сестер, але в мене все одно є сестра, яка постійно втягує мене в неприємності, — промовив він.
Я усміхнулася:
— Зустрінемося внизу. Кажу тобі, Ріку, ти з черевиків вискочиш, як побачиш. Повір мені.
— Ага. Дай-но тільки придумаю, як вийти непоміченим.
Він закрив штори, а я спустилася на вулицю й стала нетерпляче чекати на нього.
Нічна Вогненна була дуже чудернацькою. Звісно, апарат продовжував працювати цілодобово, тому день та ніч були там лише словами, якими ми послуговувалися для зручності. У певні години там працював обов’язковий режим тиші, під час якого по рупорах не передавали оголошень та промов, а ще для всіх, хто не працював у нічну зміну, запроваджувалась комендантська година. Проте, якщо спокійно іти вулицею й не пхати носа не у свої справи, на тебе ніхто не звертав уваги. У Вогненній було заведено вважати, що кожен виходить на вулицю лише в якихось корисних справах.
Рік спустився до мене, як обіцяв, і разом ми пішли печерою повз мурал із тисячею птахів, які — кожна розділена навпіл рискою так, що половинки дещо не збігалися, — вилітали із-за жовтогарячого сонця. Його, звісна річ, у підземеллі ніколи не бачили.
Завдяки кадетським значкам нас пропустили на КПП, який вів до тунелів. Поки ми йшли найлегшим маршрутом, Рік розповів мені, чим займався останні тижні. Його батьки зраділи, що він покинув академію: усі ж бо знали, як небезпечно бути пілотом.
— Звісно, вони дуже пишаються, — промовив він, натужно крекчучи і перелазячи за мною через валуни. — Відколи в мене з’явився цей значок, ставлення навколишніх до мене змінилося. До моїх слів прислухаються і хвалять мої ідеї — навіть найдурніші. А ще мені уступають дорогу, наче я якийсь особливий.
— Бо так і є.
Він похитав головою:
— Ні, зараз я не особливіший, аніж було до цього, проте отримав з десяток пропозицій роботи. Мені дали два місяці, щоб вирішити.
— Цілих два місяці? — перепитала я. — Два місяці без навчання і роботи? І можна робити що завгодно?
— Ага. Місіс Вміїр усяк хоче просунути мене в політику.
— Політика, — приголомшено мовила я, зупиняючись, — і ти?
— І не кажи. — Він зітхнув і сів на камінь. — Але що, як вона правду каже? Може, варто її послухати? Усі вважають, що політика — найкращий у житті вибір. Мабуть, варто таки прислухатися.