— А ти сам чого хочеш?
— А тобі не все одно? — спитав він.
Я аж пересмикнулася, а він глибоко зашарівся і відвернувся:
— Вибач, Дзиґо. Так нечесно, я злукавив. Не сказав тобі всієї правди. Я сам вирішив складати іспит на пілота, не через тебе. І хоч це правда, що я заразився твоєю мрією, сталося це лише тому, що сам я не мав ніяких мрій. Жоднісінької.
Він сперся спиною на стіну тунелю й підняв очі до склепіння.
— Ніяк не перестану думати: а що, як це повториться? Раптом я знову дозволю захопити себе думкою про якусь професію, а тоді виявлю, що не готовий до неї? Літати я не зміг, то може, й з іншим не склеїться?
— Ріку, — сказала я, беручи його за лікоть. — Твоя проблема не в тому, що ти не годишся для того, що обираєш. Твоєю бідою завжди було те, що ти для більшості справ занадто розумний.
Він подивився на мене:
— Дзиґо, ти справді так вважаєш?
— Аякже. Бо ти хоч і вирішив, що літати — не твоє, але, як на мене, ти просто не хочеш визнати очевидну річ: що ти — неймовірний.
Він усміхнувся. Добре було бачити Рікову усмішку. Вона нагадала мені про дитинство, коли вигнанка і затурканий ботан об’єдналися попри всі негаразди.
— Знову втягуєш мене в якусь халепу? — запитав він.
Я завагалася.
— Так... можливо.
— Ну добре, — сказав він. — Я не проти. Ходімо подивимося, що там у тебе.
Ми продовжили підйом, доки нарешті я не вивела його на поверхню. Підвівши хлопця до входу у свою імпровізовану домівку, наказала йому триматися за мене, і разом ми опустилися всередину — хоч він однаково мало не зірвався. Попри всю його геніальність, тільки за останній рік я щонайменше вісім разів бачила, як він прибиває собі пальці на ногах підручником.
— Дзиґо, я сподіваюся, це не пов’язано зі щурами, — промовив він, коли ми опустилися на дно. — Розумію, тобі ця справа до душі, але...
Я увімкнула світло на браслеті й показала йому зореліт. Одразу у відповідь на моє повернення М-Бот увімкнув панель приладів і ходові вогні. Я розчистила каміння навколо нього. З увімкненими вогнями на вигляд він був не такий уже й поганий. Був побитий, з погнутим крилом — це ясно, — але вигляд мав зовсім відмінний від будь-якого з сонівських кораблів.
З подиву Рікова щелепа мало не впала на підлогу.
— Ну як? — спиталася я. — Що скажеш?
Замість відповіді він сів на камінь і — не спускаючи здивованих очей із корабля — зняв правий черевик і кинув через плече.
— Взагалі-то, я казала «черевики», у множині, — зауважила я. — Але й так згодиться.
18
Тієї ночі я майже не спала.
Кілька годин допомагала Ріку оглядати М-Бота: він хотів оглянути кожнісіньке ушкодження. Хлопець продовжував триматися, а я таки здалася. Розстелила підстилку й підмостила під голову Кривавця, але щойно починала засинати, як Рік будив мене розмовою з кораблем.
— То ти — машина, здатна мислити?
— Всі машини в певному сенсі мислять, обробляючи команди. Просто я складніший у своїх реакціях, а ще — в командах, які можу розпізнавати...
Я знову закуняла.
— ...можеш пояснити, що сталося?
— Мій банк пам’яті пошкоджено, через що я здатен дати лише поверхову відповідь, якої, однак, може бути достатньо.
Я перевернулася на бік і знову заснула.
— ...не знаю свого походження, але з огляду на вцілілі фрагменти пам’яті, припускаю, що мене створили люди. Я не впевнений, чи існують інші розумні форми життя. Гадаю, колись я дізнаюся відповідь на це запитання...
Близько шостої я протерла очі й сіла. Рік лежав під відкритою панеллю й крутив щось у нутрощах корабля. Позіхаючи, я присіла біля нього.
— Ну як?
— Це неймовірно, — мовив він. — Ти вже розповідала Коббу?
— Ще ні.
— То чого тягнеш? Що, як ця штука допоможе нам ефективніше боротися з креллами?
— Теоретично, — протягнула я, — ця штука вже була в людей, коли почалася війна з креллами. Отже, вона їм не допомогла.
— Прошу зауважити, — озвався М-Бот, — що «ця штука» вас чує.
— І що? — спитала я в корабля, позіхаючи.
— А те, що серед людей обговорювати когось так, ніби його тут немає, вважається грубістю.
— М-Боте, я тебе не розумію, — сказав Рік, сідаючи. — Ти ж казав, що тобі незнайомі такі речі, хіба ні?
— Очевидно, що так. Я — логічна машина з симуляцією емоцій.
— Гаразд, — погодився Рік. — Це логічно.
— Але це все одно грубо, — додав М-Бот.