Зиркнувши на Ріка, я кивнула в бік кабіни:
— Отож, у нас тут чарівний балакучий зореліт з таємничими технологіями. Допоможеш полагодити його?
— Самотужки? — спитався Рік. — Чому?
— Щоб він був наш і можна було на ньому літати.
— Дзиґо, тебе взяли в СОН! Тобі не потрібний древній зламаний зореліт.
— Я все чую, — сказав М-Бот. — Але не маю нічого проти.
Я нахилилась до Ріка:
— Ріку, я — не льотчиця СОНу, а Коббова курсантка.
— І що? Скоро вивчишся. До кінця хоч і не всі дотягують, але ти точно будеш серед випускників.
— А далі що? — запитала я, відчуваючи холодок, бо збиралася висловити свій потаємний страх, який не відпускав мене з найпершого дня навчання. — Кобб сам каже, що має повноваження допускати до своїх занять кого схоче. Але що, як я успішно пройду курс? Далі його влада закінчується.
Рік опустив погляд на ключ у руках.
— Я переживаю, що адміралка не допустить мене до польотів, — продовжила я, — боюся, що вона знайде якусь причину здихатися мене, як тільки Кобб більше не зможе заступатися за мене. Ріку, я боюся втратити небо. — Я подивилась на корабель, освічений бічними лампами. — Він старий, так, але водночас це — мій шанс на свободу.
Хлопець досі дивився на мене скептично.
— Сам подумай, як весело це буде, — сказала я. — Ми копатимемось у нутрощах стародавнього зорельота. Уяви собі, які таємниці там заховано! Може, технологія М-Бота не така вже й застаріла. Хіба тобі не цікаво хоча б спробувати полагодити його власноручно? А як нічого не вийде, завжди встигнемо розповісти про нього.
— Домовилися, — здався нарешті Рік. — Тільки годі уламувати мене. Я згоден спробувати.
Я широко вишкірилась.
Рік зиркнув на корабель:
— Боюся тільки, що самотужки нам не впоратися. Прискорювачам хана, а нові нам самим не виготовити. Я впевнений, це не єдине, що доведеться або міняти, або ж ремонтувати інструментами, яких у нас нема. — Замислився на хвильку. — Хоча...
— Що? — перепитала я.
— Серед варіантів, які мені пропонували, — відказав він, — є робота в елітній інженерній службі, де займаються ремонтом старих зорельотів і проєктуванням нових. У них найкращі лабораторії, найдосконаліше обладнання...
Я захоплено закивала:
— Ідеальний варіант.
— Однак я найбільше схилявся до них, — провадив Рік. — Мені там сказали, що я можу прийти впродовж цих двох місяців на стажування — призвичаїтися до тамтешніх порядків... Їх вразили результати мого іспиту, а з моїми знаннями схем і перспективного проєктування.
— Ріку, це — просто клас!
— Тільки нічого не обіцяю, — сказав він. — Але якщо ставитиму правильні запитання, можливо, мені розкажуть, як полагодити певні деталі М-Бота. Тільки треба постаратися, щоб там нічого не запідозрили. Та нам усе одно знадобляться запчастини. Щонайменше, — повнорозмірний прискорювач.
— Я знайду нам його.
— Тільки не кажи де, — мовив він. — Якщо це вилізе нам боком, хочу мати змогу стверджувати, що не знав, що деталь крадена.
— На енергетичній матриці є невелика табличка з написом «Власність родини Вейтів», — вирішив допомогти нам М-Бот. — Схоже, її грубо вирвали з невеликого транспортного засобу. Судячи із залишків фарби в кутку, транспорт був пофарбований у синій.
Рік зітхнув:
— Йорґенова автівка? Ти серйозно?
Я натягнуто всміхнулася.
— На стажування йтиме по кілька годин на день, — промовив Рік, почісуючи підборіддя. — Решту часу доведеться проводити тут. Прийдеться вигадати якусь відмазку для батьків.
— Скажи їм, що стажування дуже серйозне, — кинула я, — і що на нього йтиме багато часу.
— Але ж це буде неправда, — зауважив М-Бот.
— Так, — погодилася я. — Але яка різниця?
— Велика, — сказав робот. — Навіщо казати неправду?
— Ти можеш симулювати емоції, але не вмієш брехати? — спитала я.
— Здається... мені бракує відповідної програми, — сказав М-Бот. — Цікаво. О, який симпатичний гриб!
Я насупилася і зиркнула вбік — туди, де на камінь виповзла Слимачка.
— Трясця, — вигукнув Рік. — Там якась бридота. — Здригнувся. — Можеш... зробити щось з цією штукою?
— Цю штуку звуть Слимачка-Руйначка, — пояснила я. — Вона мій талісман. Не чіпай її. — Я пішла за наплічником. — Мені час на заняття. Ти спускатимешся?
— Ні, — кинув Рік. — Я здогадувався, що це може затягнутися надовго, тому залишив батькам записку, що іду на співбесіду. Вони подумають, ніби я прокинувся раніше. Додому піду після того, як розберуся з дротами.
— Супер, — сказала я. — Якщо ти зможеш дожидатися мене після занять, я тобі допомагатиму. Коли ж ні, залишай мені записки, щоб я знала, що можна зробити. — Трохи повагавшись, додала: — Не забувай, що я в таких справах профан, тому лишай мені якусь легшу — зате можна марудну — роботу.