Обливаючись потом, наближаючись дедалі ближче до бази, на якій гуділи сирени тривоги, я відчувала жахливу неминучість. Це був навіть не страх, а справдешній жах. Ану ж я запізнилася? Що, як усі полетіли на бій без мене?
Зайшла на базу, обігнула мур і вийшла на злітний майданчик. На ньому самотньо стояв зореліт. Я вгадала.
Чимдуж побігла до нього і, обливаючись потом, самотужки підштовхала під нього драбину. Техніки помітили мене і почали кричати. Від їхнього гурту відділилася жінка, яка підбігла і перехопила в мене драбину:
— Кадетко, де ти була? — крикнула вона. — Твоя група вилетіла цілих двадцять хвилин тому!
Я похитала головою й залізла в кабіну, занадто стомлена, щоби пояснювати.
— Без гермокостюма? — прокричала жінка.
— Нема часу.
— Як знаєш. Тоді не злітай різко. Даю добро на зліт. Зв’яжися з командиром і можеш летіти.
Я кивнула і наділа на голову шолом. У ньому, як і в моєму навчальному, всередині були ті самі пухирці, якими щось там вимірювали. Опускаючи купол, я натиснула на кнопку зв’язку.
— ...не дозволяйте нервам брати гору, — почувся в приймачі голос Принди. — Пильнуйте і не випускайте з виду напарників. Ви чули Кобба. Сьогодні ми не стріляємо. Тож бережіться, щоб вас не перетворили на пюре.
— Що? — перепитала я. — Що коїться?
— Дзиґо? — озвався Принда. — Де ти була?
— У печері, де ж іще?
Я запустила кільце і почала підйом. Мене прибило силою перевантаження, і шлунок спробував вирватися крізь п’ятки. Сповільнила підйом.
— Повтори, що ти казав. Ви вступаєте в бій, а не просто спостерігаєте?
— Адміралка наказала вступати в бій! — збуджено крикнув Бім.
— Біме, вгамуйся, — прикрикнув Принда. — Дзиґо, наші координати: 11.3-302.7-21000. Залізнобока наказала долучатися до бою разом з іншими пілотами. Наше завдання: відволікати і плутати ворога.
Інакше кажучи, ми будемо креллам мішенями, подумала я, витираючи об себе руки і відчуваючи, як колотиться моє серце, а мокре від поту волосся налипає на очі. Чи то пак, вони, без мене.
Але це ненадовго.
Я щосили натиснула на штурвал, запускаючи двигун на повну потужність. Гравітаційні конденсатори ввімкнулися рівно на три секунди, після чого мене втиснуло в сидіння. З таким перевантаженням, яке діяло спереду, ще можна було впоратися. Було це не дуже приємно, але і знепритомніти я не ризикувала. Головне — розігнатись як слід, після чого вже можна запустити підйомне кільце і набирати висоту.
Я швидко розігналася до маґ-10 — верхнього краю безпечної швидкості для старенького «Поко». Та навіть так мій зореліт уже летів на межі своїх можливостей. Атмосферні ковші, що розганяли повітря навколо корабля, щоб під час маневрів йому не відірвало крила, перевантажилися до краю, й мій винищувач задвигтів. Зазвичай невидимий, мій щит засвітився від сили тертя.
Я почала набирати висоту, але обережно, помалу, щоб не знепритомніти від дії низхідного перевантаження, яке гнало кров з голови до ніг. Я почала проробляти вправу животом, якої нас навчили на заняттях на центрифузі, але по краях зір мені однаково почав темніти. Я трималася, хоч на мене діяла сила, ушестеро потужніша від нормальної ваги мого тіла. Попри те, що політ мій був нетривалий, я усе одно мала весь час слухати розмови своїх одногрупників, котрі вже перебували на полі бою.
— Вереміє, обережніше. Не гарячкуй.
— Один з них мене переслідує! За мною хвіст!
— ФМ, пірнай!
— Пірнаю! Пірнаю! Трясця, що це було?!
— «Шторм» шість. Це мій брат, щоб ви знали! Позивний «Клапан». ФМ, з тебе порція картоплі.
— Артуро, праворуч від тебе! Вгорі!
— Бачу! Зорі милі, оце так безлад!
Нарешті замигала лампочка, що позначала наближення до заданих координат. Я відпустила штурвал і почала швидкісне гальмування. У старому «Поко», обладнаному атмосферними ковшами, це виконувалося розворотом корабля — з попередньо ввімкненими гравітаційними конденсаторами — і різким увімкненням прискорювача.
Я вийшла з розгону, скинувши швидкість до маґ-1 — стандартної бойової. Відтак розвернула корабель до поля бою, де в темному ранковому небі зблискували спалахи і червоними метеорами неслися уламки.
— Я тут, — оголосила я решті.
— Іди на підмогу Ранній! — наказав Йорґен. — Бачиш її?
— Шукаю! — відповіла я, гарячково оглядаючи екран радара. Знайшовши Ранню, увімкнула прискорювач і погнала до неї. — Командо, в Ранньої хвіст, — сказала я.