— Знаєш, на що вказують показники її мозку? — запитала Джуді. — Лікарі переконані, що це можливо відстежити. Мені б варто подякувати тобі, бо вивчення поведінки Стрільцевої доньки в польоті може нарешті дати нам тверді докази, що в неї дефект.
Він не одразу знайшов на це відповідь.
— Ми заледве розуміємо, що це означає, — повів він нарешті. — Та й лікарі твої упереджені. Кілька довільних показників укупі зі старими казками не є підставою судити про дівчину, особливо таку талановиту.
— У цьому то й вся біда, — мовила Джуді.
Вона не очікувала, що Кобб стане сперечатися. Авжеж, багато політиків заперечували існування дефекту, але Кобб? Він же на власні очі бачив, до чого той призводить.
— Виходячи з цих даних, я не можу ризикувати. Допускати її до СОНу не можна. Вона лише завдаватиме нам клопотів і підриватиме моральний дух.
— Клопотів від неї наберешся хіба що ти. І лише твій моральний дух вона підриває. Твоя поведінка — ганьба для офіцера СОНу.
— В усіх проявах я і є СОН. Хай помагають нам зорі. Більше не залишилось нікого.
Він оглянув її:
— Я видам їй особистий передавач. Мені треба мати постійний зв’язок з усіма своїми курсантами. Хіба що ти передумаєш і поселиш її в гуртожитку.
— Якщо потуратиму їй, вона вирішить залишитися, замість того, щоб ухвалити правильне рішення й піти.
Кобб пошкандибав до дверей. Скільки років спливло, а він досі відмовлявся ходити з ціпком. Перед самим виходом чоловік зупинився, поклавши руку на одвірок.
— Ти хоч колись хотіла, щоб хтось з них вижив? — запитав він. — Соза, Соловей, Герць, адмірал Гаймлайн?
— Тобто, хтось, окрім мене? — уточнила Джуді.
— Так.
— Такої відповідальності я нікому з них не побажала б, — сказала вона, — навіть тим, кого відверто недолюблювала.
Важко зітхнувши, Кобб подибав геть у коридор.
20
Другого дня після загибелі Ранньої та Біма я запізнилася на заняття. Прийшла пізніше на якихось п’ять хвилин, та це однаково було моє перше спізнення.
Усе здавалося мені неправильним.
Як у тумані пригадувала я, як повернулася у свою печеру і, проігнорувавши М-Бота — бо Рік уже давно пішов додому — лягла і скрутилася в кріслі. Так і лежала без сну, всім серцем прагнучи заснути. Хотіла, але ніяк не могла припинити думати. Не плакала, але... хотілося виплакатися.
За спізнення мене не відчитували. Кобба ще не було, хоча в аудиторії зібралися майже всі зі вцілілих. Усі, крім Кіммалін, що неабияк мене насторожило. Чи все з нею було гаразд?
Порипуючи підошвами, я підійшла до свого тренажера й сіла. Було страшно поглянути на порожні крісла, але, не бажаючи почуватися боягузкою, я примусила себе подивитися на пусте сидіння Ранньої. Ще позавчора я стояла біля нього, допомагаючи їй розібратися з інструкціями...
Вона хоч і мовчала більшість часу, але, на диво, без неї в аудиторії панувала гнітюча тиша.
— Агов, Дзиґо, — погукав мене Недд. — Ти зазвичай говориш про честь і славу загибелі в бою та подібні нісенітниці.
— Так, і що?
— Ну то може, розкажеш нам трохи зараз? — запитав він, сідаючи в крісло.
Найвищий серед нас, ще й дебелий, він заледве поміщався у своїй кабіні. Раніше я вважала його просто вищим з Приндових приятелів, але помилялася. Бо він виявився ще й найрозумнішим з трійці.
— То як? — кинув він.
— Я... — затнулася я, підбираючи слова. — Зараз це здається мені недоречним.
Я не могла витиснути з себе звичних нісенітниць про відплату. Тільки не сьогодні. Бо це прозвучало б наче одна з казок Ба, тоді як відчуття втрати було моторошно реальним. Але... невже всі мої переконання були звичайною бравадою? Невже я справді боягузка, яка ховається за агресивною балаканиною?
Справжній воїн не опустить рук. Чи це востаннє я втрачаю друзів?
ФМ вилізла з кабіни і підійшла до мого тренажера. Вона обійняла мене за плечі — такий навдивовижу знайомий жест від дівчини, яку я заледве знала, попри весь час, що ми були в одній команді. Звідки вона? Цього я в неї так і не запитала.
Я зиркнула на Бімову кабіну, згадуючи його незграбний — але такий чудовий — флірт.
— Ти знаєш, де зараз Кіммалін? — спитала я у ФМ.
— Вона встала і поснідала з усіма, — відповіла висока дівчина, — але дорогою сюди зайшла у вбиральню. Може, треба її пошукати.
Не встигла я встати, як, прокашлюючись, на ноги зіп’явся Принда. Він обвів поглядом нашу п’ятірку. Нас із ФМ. Веремію, що горбилася в кріслі. Схоже, вона перестала сприймати все як гру. Артуро, що сидів, склавши долоні й нервово постукуючи один об одного вказівні пальці. Недда, що лежав у кріслі, закинувши ноги на дорогущий голограмний проєктор. Примітно, але чоботи його були не зашнуровані.