— Гадаю, мені треба щось сказати, — промовив Принда.
— Аякже, — шепнула ФМ, закочуючи очі, але на місце повернулася.
Принда ніяково почав:
— У протоколі СОНу сказано, що загинути за штурвалом зорельота, боронячи нашу землю, є найсміливішим і найбільшим вкладом бійця. Наші друзі, котрі покинули нас занадто рано, є зразковими представниками ідеалів нескорених.
Він читає, усвідомила я. Читає зі шпаргалки... на руці?
— Ми запам’ятаємо їх воїнами, — продовжив Принда, виставивши перед собою руку. — Якщо вам захочеться поговорити про цю втрату — або про будь-що інше, — я, як ваш командир, завжди готовий вас вислухати. Приходьте до мене, якщо вам тяжко. Я розділю з вами тягар утрати, аби ви могли зосередитися на навчанні. Дякую.
Він сів. Дурнішої промови я зроду не чула. Вона була не стільки про спорожнілі місця, скільки про нього самого. Але... він бодай спробував.
Нарешті, бурмочучи щось до себе, з пачкою паперів у руці пришкандибав Кобб.
— Готуйсь до злету! — скомандував він. — Сьогодні проходимо групові маневри — знову. Бо ви так паршиво прикриваєте одне одного, що я не здивуюся, коли побачу котресь із вас у себе на тарілці в їдальні.
Ми мовчки вирячились на нього.
— До роботи! — гаркнув він.
Усі почали пристібатися. Але я встала.
— І це все? — кинула я йому. — Ви нічого не скажете про Біма і Ранню? Не поясните, що зробила адміралка для...
— Адміралка, — урвав мене Кобб, — не зробила вам нічого. Ваших друзів убили крелли.
— Лайно щуряче! — вихопилося в мене. — Якщо кидаєте когось у лігво лева, хіба лев буде винен у його погибелі?
Він сердито зиркнув на мене, але я не мала наміру відводити очей цього разу. До кінця не розуміла чого хотіла, але ця емоція — відчуття люті на нього, адміралку й весь СОН — це було краще, ніж порожнеча.
Ми продовжували оглядати одне одного, коли рипнули двері, й в аудиторію ступила Кіммалін. Хоча її довге чорне волосся було, як завжди, укладене бездоганно, повіки були припухлі й червоні. Подивившись на неї, Кобб вибалушився, немовби не очікував побачити її тут.
Він вважав, що вона здалася, зрозуміла я.
Та попри заплакане лице Кіммалін зуміла високо підняти голову.
Кобб кивнув на її тренажер, вона пішла туди — тримаючи спину рівно, як і належить справжній нескореній — і сіла на місце. У ту мить дівчина здавалася більшою войовницею, ніж я коли-небудь була.
Я стиснула зуби, сіла на місце й пристебнулася. Конфлікт із Коббом не полегшить мого обурення на адміралку. Мені були потрібні сфера керування під рукою і гачок гармати під пальцем. Власне, саме тому Кобб, либонь, і хотів змусити нас завзято працювати: щоб ми як слід попріли і хоч на трошки забулися. І... дивно, але я не мала нічого проти того.
Кобб, однак, не ввімкнув наших проєкторів. Замість того він узяв розкладного стільця, відніс його в куток аудиторії, розклав і сів, поклавши руки на коліна. Щоби бачити його, нам усім довелося повисуватися з кабін.
Здавався він старим. Старшим, ніж був насправді.
— Мені знайоме це відчуття, — почав він. — Це ніби з вас вирвали шмат плоті, вирізали діру, яка не загоюється. Ви функціонуєте, можете літати, але куди б не пішли, скрізь лишатимете за собою кривавий слід. Я мав би сказати вам щось про втрату. Щось мудре. Стара Мара, яка вчила літати ще мене, так зробила б. Але її більше нема. — Кобб похитав головою. — Буває, я почуваюся зовсім не наставником, а артилеристом, що подає снаряди. Тільки замість них у гармату я заряджаю вас, запускаю в небо, а тоді беру новий снаряд...
Чути від нього такі слова було дивно, неприродно. Він говорив, ніби батько, який визнає, що ніколи тебе не любив. Ми чули чимало історій про інструкторів. Усі вони були старі, сиві, готові відкусити тобі голову за найменшу дрібницю, але сповнені мудрості.
Проте в той момент я бачила перед собою зовсім не інструктора, а звичайнісіньку людину. Чоловік був наляканий, спантеличений, йому було так само боляче втрачати курсантів, як нам — друзів. Він був не тим сивочолим ветераном, котрий знає все на світі, а простою людиною, яка примхою долі прожила достатньо, щоб стати наставником. Йому доводилося навчати нас не лише того, що знав, а й речей, у яких і сам ще не до кінця розібрався.
— Прагни до зірок, — сказала я.
Кобб підняв голову до мене, і я пояснила:
— Коли я була маленькою, то хотіла стати льотчицею, аби мене всі любили. Але батько казав прагнути в небовись, прагнути до зірок.