Я закинула голову вгору і спробувала уявити собі ті миготливі вогники у височині понад дахом — вище неба і навіть поясу уламків. У тій височині Святі чекали на душі полеглих воїнів.
— Мені болить більше, ніж я очікувала, — провадила я. — Я не знала про Біма майже нічого, крім того, що він любив сміятися. А Рання? Вона заледве розуміла нас, але не здавалася.
На хвильку я уявила, як несуся серед тих вогників — як навчала Ба. Відчула, як залишаю все навкруги й відлітаю в небовись. І ось уже довкола мене немає нічого, тільки крихітні пломінці.
— Тепер вони на небі, — промовила я стиха. — Навіки серед зірок. Колись ми з ними ще зустрінемося. — Зненацька я вийшла з заціпеніння і повернулася в аудиторію. — Не знаю, як ви, а я збираюся продовжувати битися. Принаймні так смерть застане мене за штурвалом, ближче до неба.
Усі навколо принишкли, запала незручна тиша, як між двома ударами метеорів. Недд виструнчився в кріслі. Він більше не всміхався. Підбадьорливо підняв великий палець і кивнув. Я подивилася на Принду, який сидів навпроти мене з незбагненною тугою на обличчі.
— Гаразд, — промовив Кобб, устаючи зі стільця. — Годі марнувати час. Усім одягнути шоломи.
Ігноруючи Принду, я схопила свого шолома і натягнула на голову. Однак тут же підскочила, стягуючи його.
— Що таке? — спитався Кобб, шкандибаючи до мене.
— Діоди всередині теплі, — сказала я, мацаючи їх. — Що це означає?
— Нічого, — відказав Кобб. — Напевно, нічого.
— Це якось не заспокоює. Кобб, що відбувається?
Нахилившись до мене, він прошепотів:
— Наші вчені вирішили, що вони великі розумаки і думають, що з показників можуть визначити, що ти... втечеш із поля бою, як твій батько.
— Мій батько не...
— Спокійно. Найкращий доказ їхньої неправоти — твоя майстерність за штурвалом. Воно тобі не заважає? — кивнув він на шолома.
— Ні. Ці штуки не печуть, просто це було дещо несподівано.
— Ну то надягай його і нумо до роботи.
21
Кобб дотримав слова: того дня тренувалися ми багато.
Практикували координовані маневри, політ строєм і техніки прикривання напарника. Від напруги пальці мені заніміли, спину ломило так, ніби я тягала вантажі, а в голові була суцільна каша. Інструктор не відпустив нас навіть на обід, наказавши помічникові принести всім бутерброди. Я ж, як завжди, їла копчену щурятину з грибами.
У процесі роботи діоди всередині мого шолома охолонули. Невже адміралка вирішила з допомогою показників визначити, що я боягузка? Чогось безглуздішого вигадати не могла?
Утім, часу замислюватися над цим у мене не було. Кобб ганяв нас через падучі уламки, змушував маневрувати за допомогою гарпунів і перезаряджати щит на ходу. Це приємно виснажувало, і єдиний раз, коли я подумала про Біма, трапився, коли ми не почули чергової скарги на те, що нам не дозволяють користуватися гарматою.
Коли ж Кобб нарешті нас відпустив, я валилася з ніг і була готова заснути там, де впаду.
— Агов, Артуро, — гукнув Недд, потягуючись, — а ці проєктори точно класні. Як гадаєш, вони здатні симулювати світ, у якому ти нарешті навчишся нормально літати?
— Усе, що для цього потрібно, — відповів Артуро, — це вимкнути тобі передавач. Я впевнений, ми прогресували б у рази швидше, якби нам не доводилося слухати твоє буркотіння. А ще, коли не помиляюся, то останнього разу ти взагалі врізався в мене.
— Бо ти вискочив переді мною!
— Хлопці, хлопці! — кинулася заспокоїти їх Веремія. — Як вам таке? Пропоную вам обом погодитися, що ви — нікудишні пілоти.
— Ха! — пхикнув Артуро. — Дивися, Вереміє, бо одного дня я ще нагодую тебе цими словами.
— Я така голодна, що готова зжерти їх просто зараз, — сказала вона. — Звісно, якщо до них буде добрий соус. Сподіваюся, їдальня ще працює. Скритна, можна я заберу твій десерт?
— Що? — перепитала та, піднімаючи голову від пасків, які, як завжди після занять, акуратно згортала і складала на кріслі.
— Я знаю, ти завжди чемна і вихована, — сказала Веремія. — Якщо натиснути на тебе як слід, то ти здасися. То як, віддаси мені свій десерт?
— Хай благословлять тебе зорі, — відказала Кіммалін. — Тільки торкнися мого пирога, і я вирву тобі пальці з м’ясом.
Промовивши ці слова, вона розчервонілась і затулила рота.
— І не сумнівайся, Вереміє, вона це зробить, — пожартувала я. — Завжди слід остерігатися найтихіших.
— Так, саме їх, а не... — почала було Веремія, але раптом зрозуміла, що то сказала я, розвернулася і пішла до дверей.