Я знала, що означав той погляд в її очах. Відколи Йорґен видав усім, що я донька Стрільця, наші з Веремією стосунки змінилися.
Кадети посунули до виходу. Я зітхнула і, готуючись до тяжкої мандрівки у свою печеру, потягнулася за рюкзаком. Закинула його на плече, аж тут помітила, що ФМ залишилася в аудиторії й стоїть під стіною, дивлячись на мене. Вона була висока, вродлива. Від курсантів академії вимагали дотримуватися сонівських стандартів зовнішнього вигляду, тому на заняття дозволяли приходити в комбінезонах або стандартних уніформах СОНу, але в разі виклику кадети завжди мали бути готові перевдягнутися в гермокостюми.
Більшість із нас ходила в комбінезонах, бо це було зручно. Але тільки не ФМ. Окрім блискучих чобіт, вона, як правило, носила уніформу з курткою і завжди примудрялася мати стильніший вигляд за решту. Через цей бездоганний вигляд вона нагадувала швидше статую, аніж живу людину.
— Дякую за твою промову, — промовила вона. — Про Біма, Ранню та зорі.
— І тобі мої слова не здалися надміру агресивними? — запитала я.
ФМ постійно нарікала, що всі ми надміру агресивні, але це мені було незрозумілим. Бо ж хіба не в агресії вся суть війни?
— Ну, переважно ти мелеш усілякі нісенітниці, — погодилася вона. — Бравурні, ура-патріотичні балачки, нав’язані роками пропаганди. Але те, що ти сказала сьогодні, було від щирого серця. Мені... мені треба було це почути. Дякую.
— Дивна ти дівчина, ФМ, — відповіла я, не зрозумівши й половини того, що вона мені сказала.
За столом гигикнув і визирнув з-за документів Кобб. Його погляд немов промовляв: «І це ти ще називаєш дивним когось іншого?»
Ми з ФМ вийшли в пустий коридор. Інші групи завершили заняття ще кілька годин тому.
— Тільки не зрозумій неправильно, — сказала ФМ на ходу, — я ні в якому разі не звинувачую тебе. Ти — типовий продукт нестримного суспільного тиску, який спонукає молодь до агресії. Однак я переконана, що всередині ти дуже мила.
— Хоча це й неправда, — усміхнувшись, відповіла я, — але нестрашно. Я люблю, коли мене недооцінюють. Може, крелли вчинять так само, і я ще насолоджуся подивом в очах, які вириватиму з їхніх черепів.
ФМ сполохано зиркнула на мене.
— Це, звісно, якщо під скафандрами в них є очі. Або черепи. Та хай що там не було б, я його вирву. — Я подивилася на неї і усміхнулася ширше. — ФМ, та я ж жартую. Ну, типу жартую. Я кажу всі ці речі, бо це весело. Це наче у старих легендах.
— Я їх не читала.
— Гадаю, тобі вони не сподобалися б. А чого ти завжди говориш, що ми всі агресивні? Хіба ти не нескорена?
— Мене виховували, як нескорену, — відказала вона, — але себе я вважаю тією, кого внизу кличуть сперечальниками. Я ставлю під сумнів наші способи ведення війни і вважаю, що необхідно скинути ярмо, надіте на нас войовничим режимом.
Я ошелешено зупинилася на місці, бо ще ніколи не чула, щоби хтось таке казав.
— То ти... боягузка?
ФМ зашарілася й вирівняла спину:
— А я гадала, кому, як не тобі, слід добре подумати, перш ніж розкидатися цим слівцем.
— Вибач, — сказала я, також червоніючи.
Попри її безумовну правоту, я ніяк не могла допетрати, до чого вона веде. Розуміла слова, але не їхній сенс. Скинути войовничий режим? Хто ж тоді воюватиме?
— Однак я не відмовляюся воювати, — мовила ФМ, високо піднімаючи голову. — Моє бажання змін не означає, що я дозволю креллам знищувати нас. Та чи розумієш ти, чого вартує нашому суспільству нав’язані з пелюшок ідеалізація та звеличення війни і поклоніння Першим Громадянам, наче вони святі? Дітей слід навчати бути чуйнішими і допитливішими, щоб вони вміли не лише руйнувати, а й будувати.
Я знизала. Казати таке набагато легше, коли живеш на глибині, де твою родину точно не вб’є бомбою. Та навіть так, було добре дізнатися трохи більше про цю жінку — вона була така врівноважена, що мені язик не повертався назвати її дівчиною, хоч ми й були однолітки.
Пройди я з нею коридором занадто далеко, ризикувала б наткнутися на охоронців і вляпатися в халепу. Вони хоч і перестали супроводжувати мене з академії, та навряд це означало, що мені дозволили вечеряти в їдальні. Тому ми з ФМ попрощалися, і вона побігла доганяти решту.
Я рушила до виходу і сягнула в рюкзак узяти воду, але тут таки згадала, що залишила останню повну флягу біля свого тренажера. Клас. Відчувши, як на мене знову накочує хвиля втоми від важкого тренування, я побрьохала до аудиторії.
Кобб стояв посеред приміщення і дивився на запис останнього бою. Перед ним, серед вогню та диму, носилися крихітні, розміром з підшипник, сонівські зорельоти. По них стріляли з променевих гармат креллівські винищувачі, схожі на значки.