Він переглядає вчорашній бій, зрозуміла я. Той, у якому загинули Бім та Рання. А я й не здогадувалася, що бої записують.
Розгледівши на полі бою свій корабель, я відчула, як мене знову накрило відчуття хаосу, бойового шалу. У голові мені знову почулися звуки вибухів, стривожений голос Кіммалін і власне прискорене, хрипке дихання.
Шлунок мені звело, але я не могла примусити себе відвести погляд.
Мій зореліт прошмигнув через поле бою, чіпляючи за собою хвіст. Я облетіла уламок, чітко поціливши в нього з гарпуна, і прошмигнула між двох креллів.
Махнувши рукою, Кобб зупинив симуляцію. Зробив крок наперед, пильно розглядаючи мій винищувач, що застиг у повітрі посеред круговерті гарматних променів, вибухів і вогненних уламків. Відтак відмотав запис і ще раз запустив, уважно стежачи за моїм маневром.
— Я мало не зомліла, — кинула я від дверей. — Не контролювала швидкості й не вийшла з віражу перед вимкненням конденсаторів.
— Та це однаково добрий маневр, — відповів він. — Особливо, як для курсантки. Чудовий, неймовірний маневр.
— Але Принда все одно вправніший.
— У Йорґена першокласна техніка, але йому бракує твого чуття. Ти нагадуєш мені свого батька.
Ці слова він проказав якось ніби... похмуро.
Знітившись ні з того ні з сього, я підійшла до свого тренажера й забрала флягу. Кобб продовжував проглядати бій, і я змусила себе подивитися, як мій та Бімів кораблі переслідують креллівського бомбардувальника. Коли від нього відділилося чотири незнайомі кораблі — котрі врешті й збили Біма, — Кобб ще раз зупинив відтворення.
— Що це за зорельоти? — запитала я.
— Якісь нові. Вже понад десять років крелли не міняли тактики. Що могло примусити їх вдатися до цього? — Він примружився. — Ми виживали завдяки вмінню передбачати їхні подальші дії. Коли знаєш, що збирається зробити ворог, маєш над ним перевагу. Яким небезпечним він не був би, знаючи його наступний крок, йому можна давати відсіч.
Вражена його словами, я кивнула.
Кобб вимкнув голограму і подибав до свого столу.
— Візьми це, — сказав він, беручи звідти коробку і протягуючи мені. — Забув віддати тобі раніше.
Невже це особистий передавач?
— Їх взагалі-то дають повноцінним пілотам, коли вони спускаються на відпочинок до Вогненної. Та оскільки ти живеш не на базі, я подумав, що варто видати один і тобі. Хай він завжди буде з тобою. Так ти отримуватимеш загальне повідомлення в разі навали креллів.
Я узяла в руки пристрій — квадратний, довгастий, розміром з гантелю. Такий передавач був у батька. Махнувши мені забиратися, Кобб усівся за стіл і взявся перечитувати документи. Та я не поспішала йти, бо мала одне незакрите питання.
— Кобб?
— Що?
— Чому ви не літаєте з нами? Інші інструктори вилітають разом зі своїми кадетами.
Я вже наготувалася вислухати догану, але Кобб лише поплескав себе по нозі:
— Старі рани, Дзиґо. Старі рани.
Незабаром після Битви за «Альту» його збили. Катапультуючись, він зачепив ногою шмат розбитого скла купола кабіни.
— Але щоб літати, нога вам не потрібна.
— Деякі рани не такі явні, як скалічена нога, — тихо промовив він. — Тобі було тяжко сідати в кабіну, після того, як ти побачила загибель друзів? Ну то спробуй зробити це потому, як сама зіб’єш одного зі своїх.
Моїм тілом хвилею пробігся холодок, немовби я катапультувалася на великій висоті. Невже він... невже він хоче сказати, що збив мого батька?
Кобб подивився на мене:
— По-твоєму, кому ще наказали зробити це, мала? Я був його напарником, тож мусив догнати його, коли він почав тікати.
— Він не тікав.
— Я був там. Він утік, Спенсо. Він...
— Мій батько — не боягуз!
Я зазирнула Коббові в очі, і вже вдруге за день він відвів погляд.
— Кобб, що там насправді трапилося? — спитала я, заскалюючи очі. — Звідки вони взяли, що з осцилограми мого мозку можуть стверджувати, ніби я поведуся так само? Чого ви мені недоговорюєте?
Офіційної версії я ніколи не приймала, завжди вважаючи, що така репутація склалася в батька внаслідок якоїсь прикрої помилки, через яку всі подумали, що він утікав, коли ж насправді все було інакше. І ось нарешті мені випала нагода поговорити з кимось, хто був з ним тоді. З кимось, хто... натиснув на гачок...
— Що сталося? — перепитала я, роблячи крок уперед. Хотіла промовити ці слова з притиском, як справжня нескорена, та спромоглася лише на благальний шепіт. — Розкажіть мені, що ви бачили?
— Ти читала офіційний звіт, — сказав Кобб, не підіймаючи на мене очей. — Крелли атакували великими силами і везли бомбу. Вона була найбільша з тих, які ми досі бачили, а з їхнього строю було ясно, що вони знайшли «Альту». Ми відбили наступ, але вони перегрупувалися. Перед новою хвилею атаки твій батько запанікував і почав кричати, що ворожі сили переважають нас і всі ми загинемо. Він...