— Кому він це сказав? Усьому вашому загонові?
Кобб затнувся.
— Так. Принаймні тим чотирьом із нас, що вціліли. Він покричав трохи, потім покинув стрій і почав утікати. Важливо розуміти, на яку небезпеку він нас наражав. Ми билися — у прямому сенсі — за виживання свого виду, тож якби й інші почали тікати, сталася б катастрофа. Ми не могли дозволити, щоб...
— І ви полетіли за ним, — перебила його я. — Він розвернувся, кинувся навтьоки, а ви кинулися навздогін і збили його?
— Я майже одразу отримав наказ збити його, аби він не подавав дурного прикладу іншим. Я ішов одразу за ним, а він не відповідав на наші заклики. Тож довелося скористатися ІМІ, щоб вимкнути його щит, а тоді... тоді я вистрілив. Я — солдат і мушу виконувати накази.
Біль у його голосі був такий непідробний, такий особистий, що мені аж стало соромно за те, що я на нього тиснула. Чи не вперше в житті... моя упевненість похитнулася. Невже він казав мені правду?
— Ви можете заприсягнутися, що все було саме так? — запитала я.
Нарешті Кобб подивився на мене. Цього разу затримав погляд, не відвів очей — однак і на запитання моє не відповів. Було видно, як він напружено зціпив зуби. Тієї миті мені стало ясно, що мовчанка — і є відповіддю: він розповів мені офіційну версію.
І це була неправда.
— Тобі давно пора додому, кадетко, — врешті промовив він. — Якщо хочеш, можу дістати тобі копію офіційного звіту.
— Але ж це неправда, хіба ні?
Я зиркнула на нього, і він ледь помітно кивнув.
Ураз весь мій світ перевернувся. Я мала б злитися, лютувати на Кобба за те, що він спустив гачок. Та натомість я відчула величезне полегшення.
Мій батько не втікав. Він — не боягуз.
— Але чому? — перепитала я. — Навіщо казати, ніби один з наших пілотів утік?
— Іди, — сказав Кобб, показуючи на двері. — Кадетко, це наказ.
— То це тому Залізнобока не хоче приймати мене в СОН, — здогадалася я. — Вона знає, що я ставитиму запитання, бо... трясця, це ж вона командувала вашим загоном, чи не так? Вона віддала вам наказ збити батька? У звіті вказали іншого командира, але це була вона.
Я глянула на Кобба, і він спаленів від люті. Чи то від сорому. Він щойно видав мені секрет, ще й настільки важливий... І, здається, пошкодував про це. Більше мені з нього не витягнути.
Схопивши наплічника, я поквапилася до виходу. І так серце розривалося через втрату друзів, а тут ще й довелося дізнатися, що вбивцею мого батька виявився мій же викладач.
Та попри це я почувалася... войовницею, що встромляє своє знамено на високій горі. Усі ці роки я мріяла, вивчала і не покидала віри, що мій батько насправді герой.
І не помилилася.
22
— З якої б то причини у СОНі стали брехати, що твій батько боягуз? — запитав у мене Рік, не відриваючись від роботи.
— На думку спадає кілька сценаріїв, — відповіла я, лежачи біля нього під М-Ботом.
Від трагедії, в якій ми втратили Біма і Ранню, минуло п’ять днів. Спільна робота над кораблем була чудовим способом відволіктися, хай для цього й доводилося вставати раніше, як оце сьогодні, щоби встигнути виконати частину ремонту, а тоді на цілий день піти на заняття в академію.
Сьогодні ми заміняли проводину в днищі М-Бота. Деякі зі старих дротів були хороші, проте Рік наполіг про всяк випадок замінити їх усі, і я не стала сперечалися, бо йому було видніше.
Під’єднавши черговий кабель, я зафіксувала, як показував Рік. Серед нутрощів корабля світився мій трос, натягнутий поміж плетива дротів, ніби ще один кабель.
— Насправді в СОНу є сотні причин брехати про мого батька, — продовжила я. — Може, він був конкурентом Залізнобокої в боротьбі за владу, і вона вирішила підлаштувати йому «аварію».
— Посеред найважливішого бою в історії СОНу? — мовив Рік. — Такої казки, Дзиґо, навіть ти не вигадаєш.
— Казки? — перепитала я. — Ріку, я реалістка.
— Реалістка вона. І коли ти змушувала мене уявляти, ніби ми боремося з зоряними драконами, ти також була реалісткою?
— Це було бойове тренування.
Він гмикнув, зайнятий особливо складним кабелем, і Слимачка, що сиділа на камінці в мене біля голови, співчутливо перекривила його. М-Бот «проводив діагностику», хай що б це не означало. У процесі він переважно гмикав і промовляв фрази на кшталт «Запускаю сканування...», бо «...повідомляю, що процес триває, адже без звукової стимуляції людям швидко стає нудно».