— Ти впевнена, що зрозуміла Кобба правильно? — запитав у мене Рік. — Він точно кивнув?
— Так, Ріку. Офіційна версія — неправдива, і я маю тому доказ.
— Радше неясний натяк на таку ймовірність.
— Я продовжу тиснути на Кобба, допоки він не розповість мені все.
— Щасти. Та якщо він навіть і заговорить, вищі чини того не визнають. Ти створюєш забагато неприємностей, через що доб’єшся тільки, що вас із ним викинуть зі служби.
— Я маю намір відбілити батькове ім’я.
— А я й не кажу, що робити цього не варто. Просто веду до того, що твій первинний задум — навчитися літати — найкращий спосіб це зробити. Для початку стань великою, видатною льотчицею, виправ репутацію, що закріпилася за вашою родиною, зроби так, щоби на тебе зважали. А вже тоді використай свій вплив, щоб відбілити батькове імені.
— Подивимось.
Користуючись тою дрібкою простору, що була між днищем М-Бота й землею, Рік вивернувся, дістав блокнот і щось туди записав.
— Ось це — його гравітаційні конденсатори, — проказав він, постукуючи олівцем по механізму. — Але я не впізнаю моделі, та й стоять вони в незвичному місці. А оця чорна коробочка — єдина деталь, якої я не впізнаю, — напевно містить його штучний інтелект. Проте її розбирати я не наважуюсь, хоч вона явно несправна.
— Чому ти так вважаєш?
— А ти можеш уявити собі, щоб хтось навмисне робив його таким пришелепуватим?
Слушне зауваження.
— Та найбільше мене цікавлять його шарніри, шви і атмосферний ківш, — сказав Рік. — Складно пояснити, але всі вони... міцніші й мають довершенішу будову, ніж наші. Звичайно, це лише припущення, але, Спенсо, мені здається, що, як нам вдасться підняти його в повітря, він полетить дуже і дуже швидко. Швидше навіть, ніж наші розвідувальні кораблі.
Я аж здригнулася, уявивши собі це. Усміхнувшись, Рік ще раз зиркнув у блокнот, відклав його, відтак узяв ключ й заходився обережно розбирати ківш. Я дивилася на нього, притримуючи кабель, і не могла повірити власним очам. Рік був щасливим.
Ми дружили вже понад десять років, і я не могла пригадати, щоб колись бачила його задоволеним. Як би не старалася — усе було намарно. В усіх моїх спогадах він або переживав, або сердився через мене, інколи — але зовсім рідко — приймав тяжку долю.
Сьогодні ж за роботою з його замащеного мастилом лиця не сходила усмішка. І це... це допомагало мені впоратися з відчуттям утрати, яке досі не полишало мене, продовжувало гризти докором, що я підвела своїх друзів.
— Де ти набрав цих дротів? — запитала я, повертаючись до роботи. — Я думала, це мені доведеться красти запчастини.
— Красти нічого не довелося, — відповів він. — Мені їх дала кураторка Зімінґ, а до них — ще запчастин, щоб я тренувався їх міняти. То я оце й подумав: на чому ще мені тренуватися, як не на справжньому зорельоті?
— Непогано. То все йде за планом?
Рік якось дивно зашарівся. І хоч при слабенькому світлі від мого троса за шаром мастила на його обличчі багрянець було заледве видно, я знала цього хлопця настільки добре, що без проблем помітила його.
— Що таке? — запитала я.
— Ти бачила будову кабіни М-Бота?
— Якої її частини?
— Крісло пілота і прибори керування розміщено на рамі, — повів він. — Конструкція складна, але я думаю, це — гіроскоп. Схоже, крісло може обертатися залежно від напрямку дії сили перевантаження. Ти ж знаєш, наскільки важко людина переносить відтік крові з голови в ноги?
— Ага. Повір мені, я знаю, що це таке.
— Так от. А зараз уяви, що буде, коли крісло повертатиметься під час затяжних прискорень, щоб сила перевантаження діяла в тому напрямку, в якому людина переносить його найлегше — зворотному? Це — незамінна річ для високошвидкісних маневрів.
— Хм, — гмикнула я, зацікавлено, хоча більше мене заінтригувало те, як Рік збадьорився, розповідаючи мені про це.
— Так от, я перемалював схему собі і... Одним словом, якщо Зімінґ побачить її і вирішить, що це креслення моє, то... подумає, що я геній.
— Ти і є геній!
— Не зовсім, — ще раз зашарівся він. — Я просто перемалював те, що бачив. Справжній геній — творець М-Бота.
— Але ж ти розібрався з його будовою! — заперечила я. — А для цього треба бути не менш геніальним.
— Нічого подібного, — відказав він скручуючи гайку. — Але... Хай обманом, але так ми маємо шанс передати цю технологію СОНу. А якщо розберуся, як працює цей ківш, передам і його. Якщо буду обережним і не викликатиму підозри своїми відкриттями, ми зможемо зробити власний вклад у боротьбу з креллами, не розповідаючи нікому про М-Бота.