— А коли страховисько втекло конати на самоті, герой відірвав йому руку по саме плече й зробив собі з неї трофея, — сказала Ба. — Так він помстився за кров невинно убієнних і показав усім свою міць і доблесть.
З квартири долинуло клацання: то вернулася мама. Але мене цікавило зовсім не це.
— Як він голіруч відірвав страховиську руку? — запитала я.
— Бо був дужим і справжнім воїном, — відповіла Ба. — А ще належав до древніх, а ті билися руками й мечами. — Нахилилася ближче: — А ти битимешся спритністю рук і розуму. Із зорельотом тобі не треба буде відривати нікому рук. Робила сьогодні вправи?
Я закотила очі.
— Я все бачу, — мовила Ба.
— Не бачиш.
— Заплющ очі.
Я заплющила очі й закинула голову до склепіння печери, що висилося далеко вгорі.
— Прислухайся до зірок, — сказала Ба.
— Я чую тільки...
— Слухай зірки і уявляй, ніби летиш.
Я зітхнула. Казки Ба я любила, але ця частина завжди була найнуднішою. Та я однаково старалася робити, як вона мене вчила: сидіти, закинувши голову, і уявляти, ніби ширяю в небі. Тож і цього разу спробувала відпустити все, що мене оточувало, і уявити яскраві зорі.
— Цю вправу я виконувала зі своєю мамою, — промовила бабуня, — у моторному відсіку «Нескореного». Це був наш флагман, зоряний крейсер, більший, ніж уся ця печера. Я сідала, слухала гудіння двигуна і дослухалася до зірок.
Я спробувала уявити її маленькою, і це трохи допомогло. Із заплющеними очима мені майже вдалося уявити, ніби я злітаю. Простягаю руку...
— Наша команда моторників, — сказала бабуня, — була найдивнішою серед усього екіпажу. І хай решта і вважали нас диваками, завдяки нам наш зореліт рухався. Це нашими зусиллями він летів серед зірок. Мама казала, це тому, що ми здатні їх чути.
На якусь мить мені здалося... ніби я дещо чую. Чи то лише здалося? Наче якийсь далекий чистий звук...
— І навіть як ми розбилися на цій планеті, наша команда трималася купи, — продовжила бабуня. — Клан Моторників. Тому коли інші називають тебе дивачкою, це лише тому, що вони це пам’ятають і бояться нас. Це спадок, який ти здобула від роду воїнів, що літали в небесах і одного дня повернуться туди. Слухай.
Я протяжно зітхнула, бо те, що я чула — чим би воно не було — кудись враз пропало. Розплющивши очі, я здивувалася тому, що сиджу на даху, оточена червоним світлом Вогненної.
— Ми обслуговували двигуни і рухали цілий зореліт? — спитала я. — Але хіба це робить нас воїнами? Хіба воїни не б’ються зі зброєю в руках?
— Тільки дурень вважає, ніби зброя важливіша за стратегію і рух! — відказала бабуня. — Завтра розкажу тобі про Сунь-дзи, найвидатнішого генерала всіх часів. Він говорив, що у війні перемагає вдало обрана і ретельна підготовка, а не мечі та списи. Видатною людиною був той Сунь-дзи. До речі, також твій пращур.
— Мені більше до душі Чингісхан, — кинула я.
— Тиран і чудовисько, — сказала бабуня. — Проте з його життя теж є чого повчитися. А чи розповідала я тобі про Боудіку, непокірну царицю, що збунтувалася проти римлян? Вона також...
— З твоїх пращурів? — закінчила мама, вилазячи на дах драбиною. — Вона належала до британських кельтів, Беовульф був шведом, Чингісхан — монголом, а Сунь-дзи — китайцем. Як усі вони могли бути пращурами моєї доньки?
— Бо наш спадок — уся Стара Земля! — відповіла Ба. — І ти, Спенсо, належиш до родоводу воїнів, що простягається далеко в тисячоліття, ти успадкувала кров найкращого роду Старої Землі.
Мама закотила очі. Вона мала все, чого бракувало мені: зріст, красу і спокій. Подивившись на щурів, перевела погляд на мене, невдоволено схрестивши руки на грудях:
— Хай до якого роду воїнів вона не належить, а на уроки спізнилася.
— Вона вже навчається, — мовила Ба. — Це найважливіший урок.
Я встала і обтерла руки ганчіркою. Про мужність, з якою Беовульф виходив на бій з чудовиськами і драконами, мені було відомо. А от як він повівся б, коли його мама гримала на нього за те, що він не в школі? Я сумно знизала плечима.
Мама огледіла мене.
— Ти знала, що він загинув? — спитала вона. — Беовульф загинув, борючись із драконом.
— Він бився до останньої краплі крові, — втрутилася Ба, — і здолав страховище, хоч це й коштувало йому життя. І цим приніс своєму народові небачені доти мир і добробут! Усі великі воїни, Спенсо, б’ються в ім’я миру. Не забувай про це.
— А смішки — це останнє, заради чого вони б’ються, — докінчила мама. Зиркнувши на щурів, додала: — Дякую за допомогу, але тобі пора. Хіба іспит не завтра?