— Тільки не починай, Недде, бо я тобі не вірю, — відповіла я.
— Що таке? Я звичайний хлопець.
— Котрий виріс у нижніх печерах?
— Взагалі-то, я виріс тут, на «Альті».
— Ого, та невже? — здивувалася я.
— Так. І хоч учився з Йорґеном і Артуро там, унизу, мої батьки відповідають тут за сад.
— Значить, ніякий ти не звичайний хлопець, — сказала я. — Ти навчався з елітою, тоді як твої батьки займаються найскладнішою роботою на всьому Детриті. Крім того, скільки з твоїх братів служать пілотами?
— Не знаю, — кинув він. — Я не вмію рахувати такі великі цифри.
— Зроду не бачила, щоб хтось настільки кепсько корчив з себе дурника.
— Бачиш, навіть це мені не до снаги, — мовив він. — Це тобі ще один доказ.
Я закотила очі, й ми повернулися до тренування. Здавалося, Недд вроїв собі розігрувати тупоголового бевзя за будь-якого випадку, але відверто перегравав. Бо навіть камінці не бувають такими дурними, як часом вдавав він.
На полі бою перед нами Веремія і Кіммалін підлетіли до крелла. Веремія зробила все чітко, вчасно активувавши ІМІ, проте Кіммалін летіла занадто близько, тому імпульс зачепив і її. Вона запанікувала і вильнула вбік, розбившись об креллівський корабель.
Я пересмикнулася. Уже давненько ніхто з нас так не лажав. Присвиснувши, Недд ввімкнув загальну лінію:
— Чудовий вибух, Скритна. Сім з десяти. Наступного разу зроби так, щоб уламки від твого корабля крутилися ефектніше.
— Благослови. Тебе. Зорі, — пробурчала вона, що з її уст варто було сприймати як лайку.
— Хе-хе, — пхикнув Недд.
— Не смійся з неї, — сказала я йому по приватному каналу. — Вона старається.
— Всім, навіть їй — особливо їй — треба хоч інколи випускати пару. Вона часом нервується занадто сильно.
— Просто вона з іншого підземелля, — відповіла я. — Надмірна ввічливість — частина їхньої культури.
— Вона така перелякана, бо знає, що найгірша з нас, — заперечив він. — Якщо ігнорувати це, вона нервуватиме тільки більше. Повір.
От тобі й на.
— А про Веремію що скажеш?
— Вона молодець, — сказав він. — Тільки не настільки вправна, як думає. — Замовк на мить. — На початку вона сприймала все як гру, бо в минулому була спортсменкою.
— Справжньою спортсменкою?
— Ага. Грала у діґбол, була серед кращих носіїв шкільної ліги. Для неї все на світі здавалося змаганням, а тоді ми втратили Біма та Ранню, тож тепер вона зовсім замовкла. Відколи польоти перестали бути для неї грою, вона більше не знає, як поводитися.
— А ти ще наговорював на себе, казав, що дурний.
— Тупий, як каменюка.
— А як же твій аналіз наших одногрупниць?
— Та це я так, просто базікаю. Кажу перше, що спадає на думку. Це ненароком вийшло так, що ляпнув щось розумне, бо зазвичай я несу повну маячню.
— Та годі вже.
Відтак ми виконали ще кілька вправ, під час яких Недд підкреслено кректав. Я ніяк не могла збагнути, чи то справді він був інфантильним, а чи дуже вправно вдавав. Імовірно, і те, й інше. А може, й ще дещо.
Урешті Кобб вишикував нас і наказав кожному показати окремий заліт, так, щоб він міг бачити нас і радити, що вдосконалити. І хоч сьогодні заняття мені подобалося, я однаково зраділа зміні діяльності, бо встигла трохи заморитися.
Спостерігаючи за окремими зальотами, я побачила, що ми стали більше скидатися на справжніх пілотів. Те, як Веремія обкрутилася навколо креллівського корабля, було неперевершено, а ФМ хоч і проявляла надмірну обережність, зате й точність демонструвала відмінну.
Наступною була черга Кіммалін, яка таки спромоглася догнати крелла і вимкнути його щит. Усміхнувшись на це, я зв’язалася з нею, коли вона повернулася в стрій.
— Агов, — сказала я їй по приватній лінії. — Гарна робота.
— Я не розбилася, — відказала вона. — Це вже щось.
— Ти майже ніколи не розбиваєшся.
— Але й результати мої майже завжди кепські.
— У кожного свої таланти. Твій — снайперська точність. Мій — лаяти людей.
— Лаяти? Але ж ти майже ніколи...
— Заткайся, трясця твоїй матері.
Вона гигикнула, і це змусило мене усміхнутися ще раз. Може, Недд таки правду казав, і їй справді треба час від часу випустити пару.
— Даруй, люба, — сказала Кіммалін, — хоч це й не моя справа критикувати тебе, але придумай щось краще. Подібне я чую, відколи прибула сюди з Підземелля Достатку! А от у мене вдома тобі довелося б бути поміркованішою.
— Це як?
— Бачиш, не можна показувати свою зневагу до інших відкрито. Це неввічливо!
— То ви ображаєте людей... не ображаючи їх напряму?
— Так вже в нас повелося. Але не страшно, якщо ти цього не розумієш, бо мені особисто подобається те, що ти зовсім не соромишся бути такою як є. Либонь, це дає тобі багато можливостей затямити важливі життєві уроки!