Насупившись, я сягнула туди рукою й намацала передавач. Дістала його і натиснула на кнопку прийому.
— Алло? — почувся голос М-Бота. — Спенсо, ви мертві?
— Схоже на те.
— О, як кіт!
— ...що?
— Чесно кажучи, сам не знаю, — сказав М-Бот. — Але оскільки ми з вами зараз розмовляємо, цілком логічно припустити, що все склалося на нашу користь. Ура!
Я відкинулась на спинку лавки, без усякого апетиту жуючи шматок м’яса. Коли за мною вже прийдуть, цього не уникнути. Хоча б наїмся наостанок. Щоправда, голоду в ту мить я не відчувала — як усі останні дні, бо щурятини в мене було вдосталь.
— Ви поясните мені, з ким воюєте? — запитав М-Бот.
— Ми вже про це говорили. З креллами.
— Ви лише згадували про це побіжно. Але нічого не пояснили до ладу. Неначе я і так маю знати, що воно таке.
Я присилила себе ковтнути м’ясо, запила його водою, а тоді, зітхнувши, повела далі:
— Крелли — це інопланетяни.
— Технічно ваш вид — також інопланетяни, — зауважив М-Бот. — Ви ж перебуваєте не на рідній планеті, коли не помиляюся?
— Хай там як, а вони хочуть нас знищити. Це дивні істоти в чудернацьких скафандрах і зі страшною зброєю. Керівництво каже, що вони зруйнували нашу зоряну імперію й мало не знищили наш вид. Ми можемо бути останніми представниками людства, якому крелли прагнуть покласти край. Атакують вони великими групами, інколи — з велетенською бомбою, яку ми називаємо смертоносною. Вона здатна знищити все живе вглиб планети.
— Дивно, а чому вони не бомблять вас з орбіти? — запитав М-Бот.
— Що?
— Я — невійськовий корабель, це очевидно, і на великі пізнання цієї справи не претендую, — виправдався він.
— У тебе чотири гармати.
— Напевно, їх почепили, поки я не бачив.
Я зітхнула:
— Якщо ти питаєш, чому вони не скинуть стирачку з космосу, то цю планету оточує прадавня система захисту. Тому крелли зазвичай пролітають повз неї окремими групами, збиваються у велику ескадрилью й намагаються взяти чисельністю або опуститися нижче радіусу дії нашої ППО. Якщо їм вдасться знищити гармати або провести бомбардувальник під ними, вони зможуть позбавити нас можливості створювати нові винищувачі. І тоді нам кінець. Єдине, що захищає людську расу від зникнення — це СОН.
На цих словах я дещо похнюпилася.
Це означає, подумала я, що варто зосередитися на навчанні й не зважати на слова.
Як там казав батько? «У них тверді як камінь голови і скам’янілі серця. Завжди прагни в небовись...»
— М-Боте, ти пам’ятаєш хоч щось про людську цивілізацію? — спитала я. — Як було до креллів? Ти не пригадуєш?
— Сектор мого банку пам’яті з цими даними майже повністю пошкоджено.
Я розчаровано зітхнула, склала в рюкзак недоїдки й наготувалася йти додому. Але ніяк не могла примусити себе зрушити з місця. Тільки не коли почувалася під прицілом пістолета, приставленим до голови. Не хотілося повертатися в печеру, щоб тремтіти там в очікуванні, коли мене викличуть на догану.
Треба зустріти біду з високо піднятою головою й гідно прийняти покарання.
Закинувши рюкзак на плече, я повернулась до «Альти» і зайшла у ворота. Навколо корпусу академії рушила довшим шляхом — той, що вів повз їдальню та злітний майданчик, — аби востаннє подивитись на свій «Поко».
Проминула шеренгу мовчазних винищувачів, біля яких метушилися невгамовні техніки. Ліворуч від себе, в їдальні, побачила свою групу. Вони вечеряли і сміялися. Йорґена серед них не було, але він зазвичай не вечеряв з рядовими. Мабуть, пішов одразу до адміралки доповісти про те, що я з ним зробила.
Охоронці вже давно перестали щовечора виводити мене за територію. Усі ми знали правила, і вони були задоволені тим, що я їх дотримуюсь. Тому я й повернулася безперешкодно в академію, де проминула нашу порожню аудиторію й зупинилася перед кабінетом Кобба. Там теж було пусто.
Власне, в інших місцях там я ніколи й не бувала. Перевівши подих, помітила в коридорі асистентку і запитала в неї, де о цій порі можу знайти адміралку.
— Залізнобоку? — перепитала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — Як правило, на кадетів у неї немає часу. Так давно повелося. Хочеш поскаржитися на нього?
— Я... Ну, щось типу того.
— Корпус В, — кинула вона. — Її помічників можна знайти у вестибюлі корпусу Г. Вони допоможуть тобі перевестися в іншу групу. Якщо чесно, я дивуюся, що від нього йдуть так рідко. Він хоч і Перший Громадянин, але ж... Одним словом, щасти.