Я вийшла з корпусу. Рішучість моя зростала з кожним кроком. Я йшла швидко, налаштована самостійно пояснити, що накоїла і вимагати справедливого покарання до себе. Бо тільки я — господиня власної долі, хай цією долею й було вилетіти з академії.
Корпус В містився у моторошній цегляній будівлі в дальньому кутку бази. Схожа на бункер, з вузенькими щілинами-віконцями, ця споруда справді нагадувала те місце, де повинна перебувати Залізнобока. Як же мені тепер пройти до неї через усіх її помічників? Не хотілося, щоб з академії мене виключали якісь дрібні клерки.
Позазиравши в кілька віконець, я зовсім скоро відшукала кабінет Залізнобокої, який виявився напрочуд крихітним. Це була радше комірка, а не повноцінна кімната, напхана книжками і морським антикваріатом. Сама адміралка, сидячи за столом, подивилася на старомодний годинник на стіні, закрила записник і встала.
Перехоплю її на виході, вирішила я і пішла до фасаду будівлі, готуючи на ходу промову. Жодних виправдань. Тільки сухі факти.
Поки чекала на неї, почула як у рюкзаку в мене знову задзижчало. Невже це воно — наказ явитися на догану? Я дістала передавач і натиснула на кнопку.
На лінії почулося щось дуже дивне. Музика.
Це було щось неймовірне, немовби не з цього світу. Нічого подібного я ще ніколи не чула. Одночасно, обкручуючись, переплітаючись між собою в прекрасній гармонії, грала величезна група інструментів, а не один музикант з флейтою та барабаном. Сотня духових, ритмічний пульс барабанів і високе гудіння труби, мов того ріжка, що закликав до бою. Щоправда, тут труба не кликала на герць, а була більше як... душа величної, потужної мелодії.
Я заклякла на місці, ошелешено слухаючи музику, що невидимим світлом линула з приймача. Зоряна краса, тільки... тільки у формі звуку. Тріумфального, приголомшливого, неймовірного звуку.
Зненацька запис урвався.
— Ні, — сказала я, трусячи передавач. — Ні, я хочу ще.
— Далі запис пошкоджено, — відказав М-Бот. — Мені шкода.
— Що це було?
— Симфонія «З Нового світу». Дворжак. Ви питали, яким було людське суспільство в минулому. Я знайшов цей фрагмент.
У мене затрусилися жижки, і я сіла на бордюру біля дверей, тримаючи в руках передавач. Невже ми були здатні створювати щось подібне — звуки такої неймовірної краси? Скільки людей треба, щоб таке зіграти? У нас, звичайно, також були музиканти, але в доальтівські часи зібрання великої кількості людей в одному місці могло призвести до катастрофи, через що вирішили обмежити чисельність оркестрів до тріо. Тут же лунало кількасот інструментів.
Скільки зусиль і часу витрачали на настільки поверхову — але таку прекрасну — річ, як музика?
Прагни в небовись.
Почувши в будівлі голоси, що наближалися до мене, я сховала передавач і, як та дурепа, втерла краї очей. Що ж. Пора здаватися. Годі тягнути.
Двері відчинилися, і надвір, обтягнена цупкою білою уніформою, виступила Залізнобока.
— Кадете, не розумію, чому ваш батько так вирішив, — говорила вона до когось позаду. — Якби не вимога ваших батьків, я призначила б вас до іншого викладача...
Помітивши мене перед собою, вона зупинилася. Я закусила губу. Двері їй притримував помічник, і я збагнула, що десь його вже бачила. Це був темношкірий юнак в курсантському комбінезоні й льотній куртці.
Принда. Отже, він мене випередив.
— Адміралко, — козирнула я.
— Ти, — промовила вона, кривлячись. — Хіба тобі не заборонено з’являтися на території бази після занять? Мені викликати охорону, щоб тебе вивели? Якщо чесно, нам вже давно пора поговорити. Це правда, що ти оселилася в печері, щоб не їздити сюди з дому?
— Сер, — почала я, тримаючи руку біля скроні й намагаючись не дивитись на Йорґена, — я несу повну відповідальність за власні дії, тому вважаю, що повинна офіційно попросити у вас...
Принда торохнув дверима, від чого адміралка аж підскочила, а я замовкла. Він різко зиркнув на мене.
— Я... — провадила я, повертаючи голову назад до адміралки. — Я мушу офіційно попросити у вас дисциплінарного...
— Даруйте, адміралко, — поспішно випалив Принда. — Це стосується мене. Хвилинку.
Він підійшов і схопив мене за лікоть. Сіпнувся, коли я замахнулася кулаком, але таки дозволила відвести себе вбік. Адміралку, схоже, не обходили справи кадетів. Пирхнувши, вона пройшла далі й сіла у вишуканий чорний автомобіль, що чекав на неї на під’їзді.
— Що з тобою не так? — прошипів до мене Принда.
— Я прийшла добровільно здатися, — мовила я, виклично смикаючи головою. — Не хочу, щоб твоя версія була єдиною, яку вона почує.