— О зорі. — Глипнувши в бік авто, він стишив голос: — Дзиґо, іди додому. Чи ти захотіла вилетіти?
— Я не збираюся сидіти й чекати, поки за мною прийдуть. Я битимуся.
— Невже ще не набилася? — потер він лоба. — Іди собі. Побачимося завтра на заняттях.
Що? Щось я не розуміла його логіки. Невже він хоче наостанок помучити мене?
— То ти вирішив здати мене завтра? — кинула я.
— Не збираюся я тебе здавати. Думаєш, я хочу втратити ще одного пілота? Нам потрібні всі.
Я сперлася руками на стегна і пильно оглянула його. Говорив він так... щиро. Знервовано, але щиро.
— То... Підожди. А до адміралки ти чого прийшов?
— Раз на тиждень мої батьки приймають її в нас вдома, у нижніх підземеллях, — пояснив вій. — Це зовсім трохи гірше, ніж в інші вечори, коли до нас приходить керівництво Національної Асамблеї. Слухай, мені шкода. Не варто було провокувати тебе. Лідер мусить об’єднувати людей, а не відштовхувати їх від себе.
Він кивнув, немовби цього було достатньо, але мене його слова не переконали. Я ж так старанно налаштовувалася й була готова до розстрілу впритул, а тут... Він просто відпускає мене додому.
— Я викрала енергетичну матрицю з твоєї машини, — випалила я.
— Що?
— Я знаю, що ти підозрюєш мене. Так от, підтверджую: це я зробила. Тож вперед, іди здавай мене.
— Зорі милі! То це була ти?
— Е-е-е... Очевидно, що так. Хто ж іще?
— В мене зламався стартер, і я викликав механіка. Думав, то він прийшов і забрав матрицю.
— Ти викликав його на базу?
— То й що? Там така страшна бюрократія! Коли я подзвонив поскаржитися, вони почали виправдовуватися, от я й подумав... — Він плеснув себе по лобі. — Але скажи, для чого було красти в мене енергетичну матрицю?
— Ну... Я хотіла підірвати твою мораль. — Мене аж перекосило від власної непереконливої брехні. — Хотіла відібрати в тебе джерело сили. Так! Це — символ моєї цілковитої зневаги до твого авторитету! Вчинок нескореної! Я вирвала матрицю з твого авто, як прадавні воїни-варвари виривали серця своїх ворогів...
— А чи не можна було придумати щось легше? Типу, пошкодити підйомне кільце, як зробив би нормальний шкідник?
— Я не вмію цього робити.
— Нічого. Якось потім відшкодуєш мені збиток. Тільки не обзивай мене перед усією групою. Хоча б один день, згода?
Я слухала його, неспроможна до кінця добрати слів. Невже він направду не хоче воювати? Гм.
— Послухай, — сказав Принда, кидаючи погляд на машину. — Я й сам знаю, що значить жити в тіні своїх батьків. То як? Вибач. Я більше... не робитиму так. Але й ти пообіцяй не бити мені знову пики?
— Гаразд.
Кивнувши, він попростував до авто, на ходу перепрошуючи адміралку.
— Наступного разу дам тобі копняка під зад! — гукнула я йому навздогін. — Так і знай!
Але, звісно, цих слів він уже не чув. Я провела машину поглядом, струснула головою і підняла рюкзак. Спробуй зрозумій того Йорґена. Отже, я залишаюся в СОНі, а він... Йорґен не прагнув помсти, не хотів воювати зі мною.
Раніше я з нього тільки сміялася, але зараз мені здалося, що він повівся шляхетно. Показав, що команда для нього — понад усе.
«Прагни в небовись...»
Я вийшла з бази, відчуваючи всередині дивне сум’яття, серед якого, однак, переважало полегшення. Дістала передавач:
— М-Боте, будь ласка, програй той уривок ще кілька разів.
25
Вдягнена в гермокостюм і шолом, я сіла у свій «Поко» — вперше від загибелі Біма і Ранньої. На цей спогад боляче шпигнуло всередині. Невже тепер так буде завжди? Невже щоразу тоненький голос шепотітиме мені в голові: «Хто з твоїх друзів не повернеться після цього завдання?»
Утім, сьогодні виліт був рутинний, не бойовий. Я завела двигун і відчула його шикарне гудіння — яке не здатен симулювати жоден тренажер. Праву руку поклала на сферу керування, лівою взялася за штурвал, піднялася в повітря і зайняла місце в шерензі поряд з шістьма іншими винищувачами. Провівши переклик, Йорґен зв’язався з Коббом:
— Сер, загін «Небовись» готовий. Які будуть накази?
— Відправляйтеся до 304.16-1240-25000, — скомандував Кобб.
— Командо, ввести координати, — сказав Йорґен. — Я піду першим. У разі креллівської засідки, ми з Артуро та ФМ відійдемо назад. Недде, ви зі Скритною посередині строю. Дзиґо і Вереміє, летіть ззаду і будьте готові вести вогневе прикриття.
— Кадете, засідки не буде, — насмішкувато сказав йому Кобб. — Просто долетіть до заданої локації.
Ми рушили, і, зорі милі, як же хороше це було. Корабель летів, злегка вібруючи й відповідаючи на всі мої рухи. Повітряні потоки були набагато живіші, ніж на симуляції. Хотілося закрутитися в повітрі, пірнути, пронестися понад самими кратерами на землі, а тоді нараз шуснути ввись, до поясу уламків, на самий краєчок космосу.