— Я до нього готова, — сказала я. — А сьогодні там проходять те, що мені й так не потрібно.
Мама несхвально насупилась. Як кожен великий, я зрозуміла, коли час відступити, тому обійняла Ба, шепнувши їй на вухо:
— Дякую.
— Душа воїна, — шепнула Ба у відповідь. — Не забувай про вправи і слухай зірки.
Усміхнувшись наостанок, я побігла вмитися перед, як я сподівалася, останнім днем у школі.
2
— Громадянине Альфіре, розкажіть нам, чим ви займаєтеся на санітарній службі, — зичливо кивнула до чоловіка, що стояв перед класом, наша вчителька трудового навчання місис Вміїр. Цей громадянин Альфір на вигляд був зовсім не такий, як я уявляла собі санітарного робітника. Хоч і був одягнутий в уніформу, з кишені якої стирчала пара гумових рукавиць, був він досить симпатичний: вольове підборіддя, м’язисті руки, волосся з кудлатих грудей, що вибивається з коміра форми.
Я вже майже уявила його Беовульфом. Аж тут він заговорив.
— Ну, ми переважно пробиваємо забиті труби, — мовив він, — зливаємо так звану чорну воду — переважно це людські відходи — щоб вона могла піти на перероблення в апараті, де він розділить її на чисту воду і корисні мінерали.
— Ідеальна робота для тебе, — нахилившись до мене, шепнула Діа. — Чистити нужники — справжнє підвищення для боягузової доньки.
Шкода, але вдарити її я не могла. І не тільки через те, що вона була донькою місис Вміїр, а і тому, що мені вже й так нещодавно виписали попередження за бійку. Ще одне — і мене не допустять до іспиту. Це була кричуща несправедливість: хіба їм не потрібно, щоби пілоти були добрими бійцями?
Ми сиділи на підлозі в невеликому приміщенні. Того дня уроки проходили без парт: вони знадобилися іншому викладачеві. Я почувалася ніби в садочку, коли вихователька розсаджувала нас почитати нам казку.
— Хай звучить воно не дуже шляхетно, але без праці санітарної служби в нас не було б води, — провадив Альфір. — Без неї не можуть літати на завдання пілоти. У певному розумінні ми робимо найважливішу роботу у всьому підземеллі.
Більшу частину цих лекцій я пропустила, але чула про них багато. На тому тижні про те, що їхня робота найважливіша, уже розповідали нам робітники вентиляційної служби. За день до них — будівельники. А до тих — ливарники, прибиральники та кухарі.
Усі вони, по суті, казали те саме — що всі ми є важливими механізмами великої машини, яка протистоїть креллам.
— Робота кожного мешканця підземелля підтримує діяльність машини, завдяки якій усі ми живемо, — сказав Альфір, у такт моїм думкам. — Не всім дано бути пілотами, проте не існує якоїсь професії, яка була б важливіша за інші.
Далі, за задумом, він мусить сказати щось про те, як знаходити своє місце в житті та виконувати інструкції.
— Щоб стати одним з нас, треба вміти виконувати інструкції, — промовив він. — Треба любити свою роботу, якою незначною вона не здавалася б, і ніколи не забувати: покірність — це і є нескореність.
Нарешті я все зрозуміла — і навіть погодилася з ним певною мірою. Адже пілоти справді далеко не залетять без води, їжі й водогону. Однак ці професії були спокійні, осілі. А енергія вся де? Ми ж бо нескорені! Ми — воїни.
Коли громадянин Альфір договорив, клас чемно йому поплескав. За вікном, під статуями, виконаними у прямих, геометричних лініях, рядами проходили робітники. Часом наш народ справляв враження не так військової машини, як годинника, що точно відміряє тривалість робочої зміни.
Почалася перерва, учні встали, і я хутко пішла з класу, поки Діа не встигла нічого ляпнути. Весь тиждень вона тільки те й робила, що намагалася втягнути мене в неприємності.
Замість того я попрямувала в кінець класу, до довготелесого хлопця з рудою чуприною. Не встигла лекція скінчитись, як він негайно розгорнув книжку і заглибився в читання.
— Родже! — гукнула я, — Просторіко!
Це було його прізвисько — Просторіка, або ж скорочено — Рік, позивний, під яким він літатиме як пілот. Він підняв голову:
— Спенсо! Коли це ти прийшла?
— Ще на лекції. А ти хіба мене не бачив?
— Я повторював льотні схеми. Трясця! Залишився один день. Хіба ти не переживаєш?
— Звичайно ж, ні. Чого б то мені нервувати? Я все й так знаю.
— А от за себе я не впевнений.
Родж схилив голову назад до підручника.
— Знущаєшся? Ріку, ти ж усе на світі знаєш.
— Краще зови мене Роджем. Нам ще зарано брати собі позивні. Спершу треба скласти іспит.
— Що ми точно зробимо.