— Постривай, — сказав Кобб. — Ця атака якась дивна. Щось я не розумію.
Згори на нас насунула велика тінь. Вона була велетенська — настільки, аж не вірилося власним очам. Здавалося, ніби то падає саме небо. Зненацька на нас посипалася злива вогненних уламків. А за їхньою стіною насувало дещо. Величезне, незбагненне дещо.
— Відступайте, — скомандував Кобб. — Командире, збирайте свої кораблі й летіть до...
Не встигла я й оком змигнути, як бій уже точився не вгорі, а навколо нас, бо всі кораблі опустилися нижче. Людські та креллівські винищувачі розліталися перед гігантським металічним кубом, розміром із гору, який продовжував повільно опускатися з неба.
Може, це був корабель? Але хіба бувають зорельоти такого розміру — більші за місто? Невже і флагман нашого флоту був такий здоровенний? Його я завжди уявляла дещо збільшеним транспортним кораблем.
Продовжуючи зниження, винищувачі вели запеклу перестрілку. Наш крихітний загін нараз опинився в круговерті гарматних променів і вогненних шматків металу.
— Відступаємо! — скомандував Йорґен. — Усім набрати розгону до маґ-5 і летіти за мною. Локальна координата: 132, подалі від бою за нами.
Я ввімкнула прискорювач і помчала за Веремією.
— Це точно корабель, — сказав Артуро. — Дивіться, як повільно він опускається. А он на днищі — підйомні кільця. Їх там сотні.
Землю під нами накрила чорна тінь. Я натиснула на штурвал, розганяючись до маґ-5 — швидкості, яка значно перевищувала нормальну бойову. Ще трохи, і ми не зможемо відповідати на зміни навколишньої обстановки. Коли біля нас пролетів уламок, розміром з винищувач, ми заледве встигли ухилитися. Половина нашої групи вильнула ліворуч, інша — праворуч.
Дещо сповільнившись для маневру, я шугнула ліворуч за Кіммалін та Неддом. Переді мною зблиснув сніп променів, у якому прошмигнуло два наших винищувачі, рятуючись від шістки креллів. Лайнувшись, я обігнула їх, за мною, зойкнувши, потягнулася Кіммалін, яка стала до мене в пару.
— Аналіз завершено! — оголосив М-Бот. — Ой. Ого! То ви зайняті.
Я пірнула, але ми вчепили хвоста. Креллівський винищувач вистрілив по мені кілька разів. Вилаявшись, я пригальмувала.
— Скритна, лети наперед!
Кіммалін промчала повз мене, а я сама звернула праворуч, щоб виставити себе легшою мішенню і відтягнути крелла на себе.
— Дзиґо, Скритна, Вуже, — гукнув на лінії Йорґен. — Де ви? Чому не виконали...
— Приндо, я під ворожим вогнем, — гаркнула я.
— Я підстрахую, Дзиґо, — озвався Недд. — Якщо вирівняєшся, спробую його збити.
— Ти не проб’єш його щит. Скритна, ти де?
— На третю годину від тебе, — сказала вона тремтячим голосом.
— Готуйся зняти його.
— О, добре. Зараз...
Над нами загрозливо нависав велетенський корабель. Артуро мав рацію — штуковина опускалася повільно, розмірено. Проте був цей зореліт древній і добряче пошарпаний: у його корпусі зяяли величезні пробоїни. У широкій затіненій ділянці простору під ним продовжував точитися бій. Ширяли винищувачі, зблискували промені з гармат.
Переслідувач влучив у мене, і мій щит затріщав.
Зосередься, ти сто разів робила це на симуляторі.
Я зайшла в петлю, і мій хвіст полетів за мною. На віражу виконала маневр, призначений для бою в космосі: попри опір повітря розвернула корабель навколо своєї осі, врубила прискорення і почала бічний вихід з петлі.
Мої гравітаційні конденсатори активізувалися, поглинаючи більшу частину перевантаження, але шлунок однаково підскочив аж до горла. Симуляція і близько не передавала цього відчуття, особливо після того як вимкнулися конденсатори, і мене щосили втиснуло в крісло.
Таке перевантаження я мала б витримати, а оскільки не знепритомніла, можна було вважати, що технічно, я це зробила. Щоправда, при цьому мало не обблювалася.
Залунало сповіщення про зближення. Як я і сподівалася, крелл наганяв мене не достатньо швидко. Продовжуючи виписувати петлю, я різко вийшла з маневру, прошмигнула повз нього і, борюсь із нудотою, активувала ІМІ, вимкнувши свій та його щити. Підготувалася до найгіршого. Я була без жодного захисту, тож якщо він розвернеться і вистрілить бодай раз...
Позаду спалахнуло світло, і мій корабель струсонуло ударною хвилею.
— Є! — вигукнула Кіммалін. — Я... Я влучила!
— Дякую, — полегшено зітхнула я, вимикаючи прискорення.
Летячи по рівній траєкторії, я почала сповільнюватись, вимкнула двигун і запустила перезаряджання щита. Шолом зробився гарячим, і я відчувала, як під ним струмує піт, однак руками пророблювала знайомі маніпуляції, дякуючи зорям за Коббову муштру, бо пальці самі натискали, що треба.