Помітивши, що я зупинилася, надлетів ще один крелл. Та не встигла я налякатися, як постріл з гармати відкинув його геть від мене.
— Я тебе прикрию, — гукнув Недд, пролітаючи в мене над головою. — Скритна, оборонний стрій.
— Ясно, — озвалась Кіммалін.
— Не треба, — сказала я, перезапускаючи Щит. — Я знову в строю. То як, забираємося звідси?
— Залюбки, — промовила Кіммалін.
Відвівши їх подалі від небезпеки, я зв’язалася з Йорґеном: — Ми прямуємо до 304.8. Ви вибралися з-під тієї штуки?
— Підтверджую, — відказав Йорґен. — Вилетіли з тіні в 303.97-1210.3-21200. Чекатимемо на вас тут.
Говорив він дуже спокійно — чого про себе сказати я не могла. Мимохіть мені уявлялися нові порожні крісла в аудиторії.
— Ви готові вислухати мій аналіз? — промовив М-Бот.
— Залежно від того, як багато там про гриби.
— Боюся, вони згадуються в ньому лише раз. Річ, яку ви бачите над собою — це половина орбітальної станції С-137-КJМ з додатковим випробувальним майданчиком. Не знаю напевне, але схоже, це космічний завод для виробництва зорельотів. Іншої половини ніде не видно, а цей шмат, судячи з низького рівня заряду підйомних кілець, провів на орбіті кілька століть. За моїми розрахунками, він зійшов з орбіти внаслідок нестачі енергії для її коригування. Штучного інтелекту в нього нема, а коли і є — він відмовляється розмовляти зі мною, а це — дуже неввічливо. Льотна схема креллів указує на оборонну мету навали — для недопущення вас до верфі.
— Стривай-но, повтори останнє речення, — попросила я.
— Гм? А, так. Це очевидно зі схеми їхнього польоту. Вони не хочуть вбивати вас і руйнувати вашу базу. Сьогодні їхня мета — не допустити вас до космічної стації, припускаю, через ті фантастичні технології на її борту, якими може скористатися ваше відстале м’якотіле суспільство на повільних зорельотах.
У цьому був сенс. Крелли іноді самі збивали уламки, щоб нам не дісталися кільця. Тож воно й не дивно, що їх так сполошило те, що ми можемо здобути собі цю штуку, на якій їх кілька сотень.
— А ще ця верф трошки нагадує гриб, — додав М-Бот.
Повз нас пронеслася пара сонівських винищувачів — ймовірно, тих, яких ми вже бачили до цього — з великою групою креллів на хвості.
— Дзиґо, Скритна, — зв’язався з нами Недд, — ми майже на місці. Летіть далі, а в мене ще є одна справа.
— Що? — перепитала я, озираючись через плече. — Вуже!
Він відділився від нашого строю і помчав за креллівськими кораблями, з якими ми допіру розминулися. І що б то він таке задумав?
Я розвернулася й полетіла за ним.
— Недде? Трясця!
— Дзиґо? — гукнула Кіммалін.
— Ми його не покинемо. За мною.
Ми гналися за Неддом, який упав на хвіст шістці креллів. Ті так само наздоганяли двох наших «Зіґо», пофарбованих у блакитний — ознака, що ті належали до загону «Шторм». Недд явно хотів допомогти їм, але що один кадет вдіє проти шести креллів?
— Недде! — покликала я. — Ти ж знаєш, я й сама не проти бою, але ми мусимо виконувати наказ.
Він не відповів. Попереду, перебуваючи під сильним вогнем противника, двоє пілотів «Шторму» виробляли щось неймовірне. Вони підлетіли майже впритул до велетенської корабельні, обігнули її й шугнули в пробоїну на її борту. Колись на місці тої роззявленої діри була, либонь, інша секція заводу.
Конструкція продовжувала падати, але надто повільно. Я дуже сумнівалася, що коли вона впаде на поверхню, нам захочеться бути десь поряд. Крелли кинулися за нашими винищувачами в надра прадавньої станції, а Недд шмигнув слідом.
— Дзиґо, — промовила Кіммалін, — не думаю, що в мене вийде. Якщо полечу туди, я розіб’юся.
— Розумію, — відказала я. — Тоді лети до Йорґена та решти.
— Добре, — сказала вона і звернула ліворуч, покидаючи тінь падучої машини.
Я ж натомість пірнула в пробоїну і крізь темряву погналася за Неддом.
26
Усередині древньої верфі я неслася в глибочезній чорноті, облямованій старими кранами та іншим будівельним обладнанням, яке слабенько підсвічувало миготіння аварійних ламп. Письмена на стінах, нанесені колом, нагадували мені ті, що я бачила на старих апаратах у підземеллях — як-от у тій дивній залі, де такі ж літери вкривали стелю й підлогу. Я припускала, що давні мешканці цієї планети будували тут кораблі, однак для чого тоді їм було аж стільки простору? Наші зорельоти поглинула простора камера.
Двоє сонівських винищувачів шугнули угору, шестеро креллів — за ними, не припиняючи вогню і освічуючи простір навколо променями своїх гармат. Недд намагався не відставати, а я йшла назирці, час від часу додаючи прискорення.