— Недде! — гукнула я у передавач. — Ця штука падає. Треба вибиратися!
— Ні. Мусимо допомогти!
Міцно зціпивши зуби, я прицілилася й випустила в нього свій гарпун. Яскравий світловий трос причепився до його фюзеляжу, засвітивши щит. Відтак я загальмувала, розвернулася в протилежному напрямку й потягнула Недда за собою.
— Відпусти! — закричав він.
— Недде, ми йому не допоможемо. Таке завдання нам поки не до снаги. Бачать зорі, нам несказанно пощастило не розбитися в цих тунелях.
— Але... Але...
Ми зависли на місці на туго натягнутому тросі, з двигунами, що гнали кораблі в різні напрямки.
— Боягузка, — прошепотів він.
Мене ніби огріли по обличчю. Я не боягузка, це виключено.
— Я вимикаю двигун, — сказав він. — І ти вимикай, щоб нас не кинуло об стіну.
Підтвердивши, я вимкнула прискорювач і затягнула гарпун. Верф падала рівномірно, однак у процесі страшно скрипіла й трусилася.
— Куди? — запитав Недд. — В який бік нам летіти?
— Не знаю.
М-Бот прокашлявся:
— Чи не бажали б ви почути мої інструкції, як вам вибратися з охопленої полум’ям смертельної пастки, куди ви себе віроломно загнали?
— Так! — скрикнула я.
— Тільки не треба так кричати. Летіть прямо, доки я не скажу звертати, а тоді звернете ліворуч.
— За мною! — гукнула я Недду, натискаючи на штурвал і кидаючись уперед.
Я мчала тунелем, на стінах якого яскравими спалахами відсвічувало полум’я з мого двигуна. Недд летів за мною.
— Тепер ліворуч і прямо по тому тунелю, — сказав М-Бот. — Чудово. Через два тунелі — ні, не сюди, — ось так, вам туди.
За допомогою гарпуна я зрізала в тунель.
— У вас приблизно дві хвилини, щоб не загинути у вогненному жерлі і щоб я не залишився сам на сам із Ріком і слимаком. Ніяк не второпаю, з котрого з них гірший співрозмовник. А зараз вам у тунель вгорі.
Я робила все, як він мені казав, кружляючи у скаженому плетиві поворотів і тунелів. Вибухи ззовні поголоснішали. Скрегіт металу. Тряска. Глухі постріли.
Обливаючись потом, я зосередила абсолютно всю свою увагу на польоті.
Хоч я ще ніколи не втрачала управління, та відчула, що якась частина власного організму не слухається мене. Шолом усередині розжарився, і я була ладна заприсягнутися, що чую в голові голоси — уривки слів.
...детонацію...
...поворот...
...прискорювач...
Ми з Неддом шуснули в пробоїну в зовнішній стіні верфі. Нарешті я могла розслабити зір і летіти далі без жодних інструкцій від М-Бота.
Вискочивши з діри, ми з Неддом мало не врізалися в землю. Станція вже майже досягнула поверхні. Я вирівняла свій корабель і помчалася над сіро-блакитним суходолом, здіймаючи за собою пилюку. Недд тихенько лайнувся. Ми летіли у вузесенькій смужці простору, що залишився між станцією й землею.
— Крелли щойно детонували декілька великих бомб на даху верфі, — повідомив М-Бот.
Я продовжувала мчати під станцією. Її сталеве дно чимраз нижчало в мене над головою. Сиплючись довкола нас, від неї відвалювалися металеві уламки. Корабельня розпадалася на шматки.
— На теперішній швидкості ударної хвилі вам не уникнути, — м’яко сказав М-Бот.
— Недде, прискорення! — крикнула я, до краю натискаючи на штурвал. — Маґ-10!
Увімкнулися, але швидко перевантажились, гравітаційні конденсатори, і мене миттю вчавило у крісло. Обличчя зробилось важке, шкіру навколо очей і рота потягнуло назад. Руки немов налилися свинцем і почали зісковзувати з панелі керування.
Смужка світла — наш вихід на волю — дедалі тоншала. Мій «Поко» задвигтів, коли я розігналася до маґ-10 і продовжила набирати швидкість до маґ-10,5. Мене несамовито затрусило, щит аж засвітився від шаленого опору повітря.
На щастя, нам вистачило прискорення, і ми з Неддом вилетіли з-під верфі якраз перед тим, як вона почала врізатися в землю, розсипаючи навсібіч куряву і уламки. На такій швидкості ми врятувалися від них та гуркоту зіткнення, бо неслися в кілька раз швидше від швидкості звуку.
Полегшено видихнувши, я почала гальмування, і тряска поступово вляглася. Недд порівнявся зі мною, і разом ми залетіли на коло. За ті кілька секунд стрімкого польоту ми настільки віддалилися від корабельні, що мені не було навіть видно хмари пилу, яку вона здійняла. Мої датчики заледве вловлювали ударну хвилю, аж доки вона нарешті не накрила нас дорогою до своїх.
Врешті ми наблизилися до місця падіння достатньо близько, щоб мені стало видно велетенську пилову хмару, що здіймалася стовпом на місці падіння. За стіною куряви від верфі було видно лише велетенську чорну тінь, навколо якої носилися темні цяточки — креллівські винищувачі, які перевіряли, щоб серед уламків станції не залишилося нічого цінного. Синій камінь для підйомних кілець нерідко можна було видобути навіть з найбільш потрощеного брухту, проте його легко було зруйнувати концентрованим пострілом з гармати або майстерно скерованим вибухом.