Він перевів погляд на напівпрозору блакитну голограму планети, з якої злетіла група винищувачів. Коли вони наблизилися до поясу уламків, їх збило кількасот гармат.
— Там, нагорі, небезпечно, — провадив Кобб, — навіть для креллів. Власне тому старий флот і прилетів на цю планету. Старожили розповідають, що про Детрит знали й раніше, але уникали його. Його щит викликає перепони у зв’язку, і перед тим як розбитися тут, наш флот насилу пробився через захисний щит. Крелли не особливо досліджували пояс. Тому, хоч напевно знали, що стара верф упаде, але вони не наважувалися підійти до неї крізь нього. Однак вони знайшли кілька безпечних шляхів до поверхні й використовують майже виключно їх.
— То... — сказала я захоплено, бо все було нове для мене. — То ми можемо скористатися тими давніми захисними платформами?
— Ми пробували, — відказав Кобб. — Але підлітати туди небезпечно: платформи атакують і нас. А ще крелли значно небезпечніші у відкритому космосі. Пригадуєте, як саме щит закриває цю планету? Так от, крелли володіють передовими засобами комунікації, а щит планети заважає їм нормально комунікувати. Ми вважаємо, що саме через це вони й літають тут гірше. Є і ще одна проблема, дещо менша, — додав Кобб, але якось не надто впевнено. — У космосі крелли здатні... словом, старі люди кажуть, що в них є технології, які дозволяють їм читати людські думки. Дехто більш сприйнятливий до впливу цієї технології, ніж інші.
Ми з одногрупниками перезирнулися. Ніхто з нас не чув про це раніше.
— Тільки нікому не кажіть, що я розповів вам це, — мовив Кобб.
— Отже, перебої в системі комунікації вкупі з орбітальною захисною системою і є причиною, чому крелли не бомблять нас із космосу? — запитав Артуро.
— Коли ми тільки збудували «Альту», вони намагалися нападати більшими зорельотами, — сказав Кобб, — але орбітальна система їх збивала. Крелли можуть проникнути сюди лише на дрібних маневрових кораблях.
— Але це не пояснює, чому вони відряджають в атаку такі малі загони, — не вгавав Артуро. — Коли не помиляюся, вони ще ні разу не відправляли понад сотню кораблів за раз, ге?
Кобб кивнув.
— Чому не відправити дві, три сотні?
— Це нам невідомо. Підніми хоч усі секретні документи, але нічого, крім божевільних теорій, не знайдеш. Либонь, сотня зорельотів — максимум, який вони можуть координувати одночасно.
— Гаразд, — мовив Артуро, — але чому вони можуть скидати лише одну стирачку за раз? Чому не повантажити їх на кілька кораблів і пустити на нас? Чому...
— Що вони таке? — перебила його я, бо Артуро хоч і ставив правильні запитання, але, як на мене, забув про найважливіше.
Артуро глипнув на мене й кивнув.
— Кобб, це нам відомо? — продовжила я. — Чи є про це хоч якась інформація в таємних документах? Хтось колись бачив крелла?
Кобб змінив голограму на зображення обгорілого шолома та уламків скафандра. Я здригнулася. Рештки крелла. Ця голограма була набагато деталізованішою, реальнішою, ніж усі малюнки, що я бачила досі. Короткі, присадкуваті, дещо квадратні залишки лежали на столі, навколо якого стояла група науковців.
— Це все, що нам колись вдавалося здобути, — сказав Кобб. — Та й то такі рештки ми знаходимо лише в деяких збитих кораблях — одному зі ста, коли не менше. Ми впевнені тільки в одному: крелли — не люди.
Він показав інший знімок: ближній план одного з обгорілих шоломів.
— З цього приводу є кілька теорій, — продовжив він. — Старші люди, котрі служили на «Нескореному», розповідають просто неймовірні речі. Вони твердять, що ми не знаходимо нічого, крім скафандрів, тому що шукати більше нема чого. Може бути, що ті скафандри — і є крелли. В давнину ходили легенди про чудернацьких машин, здатних мислити.
Машини, здатні мислити.
Машини з просунутими технологіями комунікації.
Я раптом похолонула. Аудиторія навколо розмилася, а я стояла біля кабіни, немовби здаля чуючи голоси решти курсантів.
— Це нісенітниця, — мовила Веремія. — Шмат металу здатен мислити не більше, ніж кам’яна брила. Або ті двері. Чи моя фляга.
— Це навіть більша нісенітниця, ніж припущення, що вони можуть читати думки? — спитав у неї Артуро. — Я ніколи не чув нічого подібного.
— Мабуть, у цій галактиці є дива, яких нам не осягнути, — промовив Кобб. — Зрештою, «Нескорений» та інші кораблі пересувалися між зорями за коротку мить. Тому, якщо крелли — справді розумні машини, це пояснює, чому їхні підбиті винищувачі завжди пусті, а в скафандрах не знаходять тіл.
Розумні машини!
На тому Кобб оголосив кінець занять, і всі почали збирати речі й готуватися йти на вечерю. Кіммалін та ФМ поскаржилися на застуду — у ті дні вона трохи розгулялася в академії, — і Кобб наказав їм іти відпочивати, додавши, що вечерю їм принесуть у кімнату.